Розділ без назви (1)

— Не знаю. Проте можу здогадатися. У Міністерстві Любові.

— А ви знаєте, скільки часу ви вже тут?

— Не знаю. Тижні, місяці. Думаю, я тут уже кілька місяців.

— А як ви думаєте, чому ми забираємо сюди людей?

— Щоб вони зізналися.

— Ні, причина не в цьому. Подумайте.

— Щоб покарати їх.

— Ні! — вигукнув О’Браєн. Його голос дивним чином змінився, а обличчя несподівано зробилося суворим і збудженим. — Ні! Річ не в тому, щоб вичавити з вас зізнання, і не в тому, щоб вас покарати. Розказати вам, чому ви тут опинилися? Щоб вилікуватися! Щоб повернути вам здоров’я! Чи зможете ви зрозуміти, Вінстоне, що ніхто із тих, хто сюди потрапляє, не виходить звідси не вилікуваним? Нас не цікавлять ті безглузді вчинені вами злочини. Партію не цікавить кінцевий акт у вигляді дії, все, що нас цікавить — це думка. Ми не просто знищуємо своїх ворогів, ми їх перевиховуємо. Ви розумієте, що я хочу сказати?

Він схилився над Вінстоном. Наблизившись, його обличчя зробилося величезним, а через те, що Вінстон дивився на нього знизу — бридким і потворним. Крім того, воно було сповнене захватом і божевільним збудженням. У Вінстона знову стислося серце. Якби він тільки міг, він би ще глибше втиснувся у свій лежак. Він був упевнений, що О’Браєн просто так, заради примхи, знову потягне важіль. Але О’Браєн відвернувся. Він пройшовся камерою. Потім провадив уже з меншим запалом:

— Насамперед ви повинні зрозуміти, що тут немає мучеників. Ви читали про релігійні гоніння у минулому. У середні віки існувала Інквізиція. Вона зазнала невдачі. Вона поставила собі за мету викорінити єресь, а насправді лише сприяла її поширенню. Бо на місце кожного єретика, якого вона спалювала біля стовпа, приходили тисячі інших. Чому так було? Тому що Інквізиція вбивала своїх ворогів відкрито, і вбивала їх нерозкаяними: фактично їх вбивали тому, що вони не розкаювалися. Люди помирали, бо не хотіли зректися своєї віри, своєї правди. І немає нічого дивного, що вся слава належала жертві, а вся ганьба інквізитору, який її спалював. Згодом, у двадцятому сторіччі, з’явилися прихильники так званого тоталітаризму. Це були німецькі нацисти і російські комуністи. Росіяни переслідували неблагонадійність ще нещадніше, ніж це робила Інквізиція. І вони вважали, що помилки минулого чомусь їх навчили, принаймні вони знали, що не слід з людей робити мучеників. Перш ніж вони судили свої жертви на публічних судах, вони робили все можливе, щоб знищити їхню гідність. Вони виснажували їх тортурами та самотністю, аж поки ті перетворювалися на нікчемних, догідливих бідолах, які зізнавалися в усьому, що вкладали їм в уста, поливали себе брудом, звалювали провину один на одного, скиглили, благаючи пощади. А проте лише через кілька років знову повторилося те саме. Мерці стали мучениками, і їхнє падіння забулося. І знову ж таки, чому так сталося? Насамперед тому, що їхні зізнання були нещирими, через те, що вичавлювалися з них тортурами. Ми не робимо таких помилок. Усі зізнання, які тут у нас лунають — щирі. Ми робимо їх щирими. І головне, ми не дозволяємо мерцям повставати проти нас. Ви, Вінстоне, мусите відмовитися від думки, що нащадки за вас помстяться. Нащадки ніколи про вас не почують. Вас викинуть з плину історії так, що ви не залишите по собі жодного сліду. Ми вас розпорошимо і випустимо у стратосферу. Ніщо не нагадуватиме про вас: ані запис у реєстраційній книзі, ані чиясь жива пам’ять. Вас розпорошать не лише у минулому, а й у майбутньому. Вас ніколи не було.

«Навіщо ж тоді ви завдаєте собі клопоту, катуючи мене?» — вмить гірко подумав Вінстон. О’Браєн зрозумів його, так ніби той подумав уголос. Його велике відразливе обличчя наблизилося, очі трохи звузилися.

— Ви подумали, — сказав він, — що оскільки ми маємо намір цілковито вас знищити, і нічого з того, що ви сказали або зробили, не матиме жодного значення, — у такому разі навіщо ми завдаємо собі мороки, допитуючи вас? Саме це ви подумали, чи не так?

— Так, — погодився Вінстон.

О’Браєн іронічно посміхнувся:

— Ви дірка у структурі, Вінстоне. Ви пляма, яку треба стерти. Хіба я вам щойно не пояснював, чим ми відрізняємося від колишніх палачів? Ми не задовольняємося негативною покірливістю чи навіть найдогідливішою слухняністю. Коли нарешті ви нам підкоритеся, то зробите це із власної волі. Ми не знищуємо єретика саме тому, що він нам опирається: доти, доки він опирається, ми його не знищуємо. Ми його навертаємо, ми проникаємо в його свідомість, ми перетворюємо його. Ми випалюємо з нього все зло й усі ілюзії, ми схиляємо його на наш бік не лише поверхнево, а й глибоко внутрішньо, душею і серцем. Перш ніж убиваємо, ми робимо його одним із нас. Ми не потерпимо існування будь-де у світі хибної думки, незалежно від того, наскільки, вона прихована й безсильна. Ми не допускаємо жодного відхилення навіть у випадку смерті. У давні часи єретик ішов до стовпа, все ще залишаючись єретиком, проголошуючи свою єресь, хизуючись нею. Навіть жертва російських чисток, йдучи коридором і чекаючи кулі в потилицю, могла приховувати у своєму черепі бунтівні думки. Але ми, перш ніж пустити кулю, робимо мозок ідеально чистим. Гаслом давніх деспотій було: «Ти не повинен». Гаслом тоталітаризму — «Ти повинен». Наше гасло — «Ти є». Ніхто з тих, кого ми сюди забираємо, не виступає проти нас. Ми всіх очищаємо. Ми врешті-решт зламали навіть тих трьох жалюгідних зрадників, у чию невинуватість ви колись повірили — Джонса, Ааронсона й Рудзерфорда. Я бачив, як вони поступово капітулювали, скиглячи, підлабузнюючись, плачучи — і насамкінець вони вже скиглили не від болю чи страху, а від каяття. Коли ми з ними покінчили, вони були лише оболонками людей. У них не залишилося нічого, окрім каяття в тому, що вони накоїли, та любові до Старшого Брата. Це було зворушливо — їхня любов до нього. Вони просили, щоб їх якнайшвидше пристрелили, щоб вони могли померти, поки їхній розум залишається чистим.

Його голос зробився майже замріяним. Обличчя й досі було збуджене і сповнене божевільного захвату. Він не прикидається, подумав Вінстон, він не лицемірить, він вірить у кожне своє слово. Найбільше його гнітило усвідомлення власної інтелектуальної нікчемності. Він дивився, як важке, але граційне тіло курсує туди-сюди, з’являючись у полі його зору, то зникаючи. У всіх сенсах О’Браєн був вищий і сильніший за нього. Не існувало нічого, про що він думав або лише міг подумати і що, водночас, уже не було давно відоме О’Браєнові — обдумане ним і відкинуте. Його свідомість вміщувала свідомість Вінстона. Але чи можна в такому разі вважати О’Браєна божевільним? Тоді це він, Вінстон, має бути божевільним. О’Браєн зупинився і поглянув на нього. Його голос знову посуворішав.

— Не уявляйте собі, що ви врятуєтеся, Вінстоне, навіть якщо повністю здастеся. Досі ми не щадили жодного, хто збивався зі шляху. Але навіть якби ми дозволили вам померти своєю смертю, ви б ніколи не змогли від нас утекти. Те, що з вами тут відбувається, — це назавжди. Затямте на майбутнє. Ми зруйнуємо вас настільки, що для вас уже не буде дороги назад. Тут із вами відбудеться те, від чого ви ніколи не оклигаєтеся, навіть якби вам пощастило прожити тисячу років. Ви втратите спроможність переживати звичайні людські почуття. Всередині вас усе відімре. Ви ніколи більше не спізнаєте любов, дружбу, чи радість життя, ніколи не зможете сміятися, чимось цікавитися, бути мужнім або сумлінним. Ви станете порожнім. Ми з вас усе вичавимо, а порожнечу заповнимо нами.

Він замовк і зробив знак чоловікові у білому халаті. Вінстон відчув, що у нього за головою встановили якийсь важкий апарат. О’Браєн сів поруч із ліжком так, що його обличчя опинилося майже на одному рівні з Вінстоновим обличчям.

— Три тисячі, — сказав О’Браєн, звертаючись над головою Вінстона до чоловіка в білому халаті.

До скронь Вінстона притулили дві м’які ледь вологі подушечки. Він злякався. Наближався біль, якийсь новий біль. О’Браєн заспокійливо, майже по-дружньому поклав свою руку на його.