Розділ «СЕРЕДА 28 ВЕРЕСНЯ»

Дус, Мод і Рюбі піднімалися вулицею Канеб'єр. Дус була дуже жвава; вона завжди полюбляла політику.

— Здається, це було непорозуміння, — пояснювала вона. — Гітлер думав, що Чемберлен і Даладьє хотять чинити йому капості, а Чемберлен і Даладьє гадали, що він хоче на них напасти. І тоді Муссоліні знайшов їх і втокмачив у їхні голови, що вони помиляються; тепер усе владналося: завтра вони разом будуть снідати.

— Ото вже понапиваються, — зітхнула Рюбі.

Канаб'єра мала святковий вигляд, люди йшли дрібними кроками, були такі, що сміялися самі до себе. Мод було тоскно. Звичайно, вона була задоволена, що все воно так уладналося, та раділа більше за інших. Так чи так, а їй доведеться згаяти ще одну ніч у тісній смердючій кімнатці готелю «Женьєвр», а потім знову вокзали, потяги, Париж, безробіття, дешеві забігайлівки й біль у шлунку: зустріч у Мюнхені, хоч який був би її вислід, нічого не змінить. Вона почувалася самотньою. Проходячи біля кав'ярні «Ріш», вона здригнулася.

— Що з тобою? — поспиталася Рюбі.

— Це П'єр, — відказала Мод. — Не дивися. Він за третім столиком ліворуч. Ну от, готово: він побачив нас.

Він підвівся, він сяяв у своєму лляному костюмі, у нього був такий мужній і такий заможний вигляд. «А певно, — подумала вона, — тепер небезпека позаду». Поки він ішов до неї, вона силкувалася викликати у пам'яті його зелене обличчя в тій каюті, що просякла духом блювотиння. Та дух і обличчя розвіяв морський вітер. Він поздоровкався з нею, він здавався геть впевненим у собі. Вона хотіла було обернутися до нього спиною, але тремтячі ноги мимоволі понесли її до нього. Усміхаючись, він сказав їй:

— То ми так і розлучимося, не випивши навіть по чарчині на прощання?

Вона глянула йому в обличчя, подумала собі: це боягуз. Та цього не було помітно. Вона бачила насмішкуваті вуста сміливця, мужні щоки і випуклого борлака.

— Ходімо, — тихо сказав він. — Все давня історія.

Вона подумала про свою готельну кімнатку, в якій тхнуло нашатирем. Вона сказала:

— То запроси Дус і Рюбі.

Він підійшов до них і усміхнувся. Рюбі він подобався, тому що був вишуканим чоловіком. Три квітки посідали кружкома на терасі кав'ярні «Ріш». То був справжнісінький квітник; квіти, говіркі сонячні обличчя, знамена, водограї, сонце. Вона опустила повіки і глибоко зітхнула: перед її очима оберталося сонце, не можна судити про людину лише за нападом морської хвороби. Для неї теж настав Мир.

«Чому вони не люблять мене?» Він був сам у сірій залі, він нахилився вперед, впершись ліктями у стегна, підтримуючи долонями тяжку голову. Поруч із собою на лавці він поклав канапки і поставив філіжанку з кавою, що їх приніс йому пополудні поліцай; навіщо їсти: всьому кінець. Вони захочуть силоміць забрати його до війська, він відмовиться, за це засудять до шибениці або ж до двадцяти років тюряги; його життя зупинилося тут. Він дивився на нього з глибоким подивом: то був невдатний замір від початку й до кінця. Думки його текли ліворуч і праворуч, безбарвні й рідкі; тільки одна застряла на місці, запитання, на яке не було відповіді: чому вони мене не люблять? В сусідній кімнаті почулися вибухи реготу, поліцаї тішилися. Хтось крикнув басом:

— Це треба попорскати!

Може, є поліцаї, котрі люблять один одного, чи люди, надворі, на вулицях і в будинках, вони всміхалися одне одному, допомагають одне одному, розмовляють одне з одним поштиво і ввічливо, а між ними є і такі, що люблять одне одного щосили, як Моріс і Зезета. Либонь, тому що вони старші: їм було коли звикнути одне до одного. Молодий хлопець — то людина, котра заходить вночі у напівпорожнє купе: люди ненавидять його і посідають так, щоб йому здавалося, ніби місця немає. Проте місце моє визначене, тому що я народився на світ. Або ж я просто гниляччя. Поліцаї знову зареготалися за дверми, хтось промовив слово «Мюнхен». Вулиці, будинки, вагони, комісаріят: напхом напханий світ, світ людей, Філіп не міг туди увійти. На все життя залишиться він ув отакій камері, як оця, в норі, яку люди тримають для тих, кого вони не хочуть. Він побачив жіночку, огрядну й сміхотливу, з гладенькими руками, підложницю. Він подумав: «Так чи так, вона буде носити траур за мною». Двері відчинилися, й увійшов генерал. Філіп посунувся на лавці в найдальший куток, закричав:

— Облиште мене! Я хочу відбути покарання, мені не потрібна ваша протекція!

Генерал зареготався. Сухою прудкою ходою він перетнув залу і зупинився перед Філіпом.

— Відбути покарання? Кого ти з себе корчиш, дурнику недороблений?

Лікоть. Попри Філіпове бажання він підвівся і став перед щокою, аби відбити удари. Та Філіп опустив його і твердим голосом сказав: