— Хочеш хильнути?
— Ні, не зараз.
— Та ти не уявляєш собі, як це добре!
Вони замовкли, зморившись од спеки. Слюсар надув щоки і тихенько зітхнув, адвокат запалив «Хай лайф». Матьє думав собі: «Вони не люблять мене, гадають, я гордовитий». Однак він відчував, що його вабить до них, навіть до тих сплюхів, навіть до адвоката: вони позіхали, спали, грали в карти, хитавиця гойдала туди-сюди їхні порожні голови, але в них була доля, як у королів, як у мерців. Гнітюча доля, котра змішувалася зі спекою, втомою і дзижчанням мух: вагон, закритий мов лазня, забарикадований сонцем, швидкістю, погойдуючись, мчав їх до однакової пригоди. Світляна стяга облямовувала шарлатове вухо друкаря; крильце того вуха скидалося на криваву суницю. «Отакими й воюють», — подумав Матьє. Досі війна уявлялася йому переплетінням понівеченої сталі, потрощених балок, чавуну й каміння. Тепер у промінні сонця тремтіла кров, руде сяєво залляло вагон; війна буде кривавим приділенням, її вестимуть кривлею цих шести чоловіків, кров'ю, яка стояла в крильцях їхніх вух, кров'ю, котра голубими жилками бігла під їхньою шкірою, кров'ю їхніх вуст. Їх розтрощать, мов барила, все гайно вивалиться назовні; порскі тельбухи слюсаря, які бурчали і часом глухо пукали, будуть валятися в пилюзі, трагічні, мов тельбухи коняки, якій розпанахали черево на арені.
— Гаразд, піду розім'яти ноги, — немовби сам до себе сказав друкар.
Матьє глянув, як він підводиться і йде в коридор: ця фраза вже була історичною. Її неголосно промовив мертвяк, одної літньої днини, ще як був живий. Мертвяк або, що те ж саме, той, хто вижив. Мертвяки — вже мертвяки. Ось чому мені немає чого їм сказати. Він дивився на них у якомусь запамороченні, йому хотілося теж бути у їхній великій історичній пригоді, та його відлучили від неї. Він скнів у їхній спекоті, він спливатиме кривлею на тих самих шляхах, і все ж таки він був не з ними, він був лише блідим і вічним відблиском: у нього не було приділення.
Друкар, який курив у коридорі, раптом обернувся до них.
— Літаки!
— Га?
Адвокат нахилився. Груди його торкалися гладких стегон, і він піднімав голову і брови.
— Де?
— Там, там! Бомбардувальники.
— Я… Ага! Ох… ох, скажи-но! — озвався слюсар.
— Це французи? — поспитався скрипаль, піднімаючи на друкаря свої гарні розгублені очі.
— Та вони дуже високо, не видно.
— Звичайно ж, це французи, — сказав слюсар. — Хто ж це ще може бути, га? Війну ще не оголосили.
Друкар нахилився до них, тримаючись руками за одвірок.
— А що ти про це знаєш? Ти вже одинадцять годин у дорозі. Гадаєш, вони чекатимуть, поки ти приїдеш, і тоді оголосять її?
Слюсар начебто спантеличився.
— Ото халепа! — сказав він. — Правда твоя, чортяко! Послухайте, хлопці, а, може, ми вже зранку воюємо?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Шляхи свободи. Відстрочення» автора Жан-Поль Сартр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „СЕРЕДА 28 ВЕРЕСНЯ“ на сторінці 15. Приємного читання.