Розділ «НЕДІЛЯ, 25 ВЕРЕСНЯ»

— Але де ж вона? — коротко схлипнув він. — Де Жаніна?

Пані Луїза ніби не почула його, і Шарль погамував ридання, тому що поруч був Петрюс. Філіп ішов, йому вже несила було зупинитися; якщо він перестане іти, то зомліє; Здоровань Луї йшов, він примудрився поранити праву ногу. Якийсь панок чимчикував пустельною вулицею, невисокий опецьок зі здоровецькими вусами і в солом'яному брилі, Здоровань Луї простягнув до нього руку.

— Послухай-но, — сказав він, — ти вмієш читати?

Панок сахнувся од нього й наддав кроку.

— Та не тікай, — гукнув до нього Здоровань Луї. — Я ж тебе не з'їм.

Панок побіг прудкіше, Здоровань Луї закульгав услід за ним, простягаючи йому військовий квиток; врешті, панок завдав ноги на плечі і чкурнув од нього, волаючи з переляку, мов худобина. Здоровань Луї став і, чухаючи голову під пов'язкою, дивився, як той біжить: панок зробився малий і круглий, ніби м'яч, ось він підкотився до рогу вулиці, підстрибнув, звернув за ріг і щез.

— Оттак-пак! — сказав Здоровань Луї. — Оттак-пак!

— Не треба плакати, — сказала пані Луїза.

Вона витерла йому сльози своєю хустинкою, я й не думав, що плачу. Він трохи розчулився: так приємно було оплакувати самого себе.

— Тут я був такий шасливий.

— Ніколи б не повірила, — сказала пані Луїза. — Ви завжди на когось бурчали.

Вона відсунула ґрати ліфта і пхнула візок у вестибюль. Шарль звівся на ліктях, він угледів Тютора і малу Ґавальду. Мала Ґавальда була бліда, мов полотно; Тютор сховався під укривала і заплющив очі. Чоловіки в кашкетах хапали візки біля дверей ліфта, котили їх через поріг клініки і зникали в парку. Один з них підійшов до Шарля.

— Гей! — вигукнув Шарль. — Уважайте-но. Як немає звички, то може статися лихо.

— Нічого, — сказав чоловік, — велике диво — пхати вашу штукенцію. Тачки на вокзалі в Дюнкерку, вагонетки в Ленсі, візки в Анзені, я всеньке життя тільки це й роблю.

Шарль замовк, йому було страшно: паруб'яга, який котив малу Ґавальду, обернув її візка на двох колесах і подряпав планку об мур.

— Зачекайте! — погукала Жакліна. — Зачекайте, я його повезу на вокзал.

Вона бігом спустилася східцями, вона була геть захекана.

— Пане Шарлю! — сказала вона.

Вона дивилася на на нього з сумним захватом, її груди здіймалися, щоб доторкнутися до нього, вона вдала, ніби поправляє на нім укривало; виходить, він ще володіє чимось на землі; хоч де б він був, а володітиме цим великим турботливим і поштивим серцем, яке й далі буде битися для нього в Берку, в порожній клініці.

— Бачте, — сказав він, — кинули ви мене.