Розділ «НЕДІЛЯ, 25 ВЕРЕСНЯ»

— Гарна дитина! — похвалив чолов'яга. — Скільки вона важить?

— Не знаю, — відказав Жорж.

Він знічено розглядав гладуна, який дивився своїм безбарвним поглядом поверх фотографії. Потім сказав:

— Коли я повернуся, вона не впізнає мене.

— Можливо, — відказав товстун. — Якщо не…

— Авжеж, — кивнув Жорж. — Якщо тільки не…

— Ну що? — поспитався Сарро. — Я піду?

Він крутив у пальцях листок. Даладьє обстругав сірника кишеньковим ножем і запхнув його в зуби. Розсівшись на стільці, він мовчав.

— То що, мені йти? — повторив Сарро.

— Це війна, — сказав Бонне. — І програна війна.

Даладьє здригнувся і кинув на Бонне тяжкий погляд. Мов нічого й не сталося, Бонне зиркнув на нього своїми глибокими світлими очима. Він скидався на мурахоїда. Шампетьє де Ріб і Рейно стояли трохи ззаду, мовчазні й понурі. Даладьє геть змалів.

— Ідіть, — буркнув він і мляво махнув рукою.

Саро підвівся і вийшов з кімнати. Він спустився східцями, думаючи про те, що в нього болить голова. Всі вони були тут і, коли він увійшов, позамовкали і прибрали ділового вигляду. „Ватага покидьків“, — подумалося йому.

— Зараз я прочитаю вам комюніке, — сказав він.

Всі загомоніли, й він скористався цим, аби протерти окуляри, потім прочитав:

— Рада кабінету міністрів вислухала доповідь пана Президента Ради і пана Жоржа Бонне про меморандум, який передав панові Чемберлену рейхсканцлер Німеччини.

Вона одноголосно схвалила заяви, які пани Едуар Даладьє й Жорж Бонне пропонують надіслати в Лондон англійському урядові.

„Ну от, — подумав Шарль. — Я хочу срати“. Це сталося вмить: його живіт наповнився по саме нікуди.

— Авжеж, — сказав він, — авжеж. Я теж так гадаю. Авжеж.

Голоси лунали паралельно, вмиротворені. Він хотів би геть сховатися в своєму голосі, зробитися поважним голосом поруч із цим прегарним співучим світлим голосом. Та передовсім він був отією спекотою, тією трепетною непевністю, тим кім'яхом вогкої маси, яка бурчала в його тельбухах. Запало мовчання; вона лежала біля нього, свіжа і сніжиста; він обережно підняв руку і провів нею про мокрому чолі. „Ох!“ — раптом застогнав він.