Розділ «НЕДІЛЯ, 25 ВЕРЕСНЯ»

— Ні, — сказала вона. — Я була в „Моншале“.

— Не сподівавсь я зустріти вас у вагоні для худоби.

Світло згасло.

— Я дуже вбога, — сказала вона.

Він простягнув руку і м'яко доторкнувся до хутра.

— А це?

Вона засміялася.

— Все, що лишилося в мене.

Її знову огорнула темрява. Великий клумак, безформний і темний. Та погляд його ще зберігав її образ. Він склав руки на животі і втупився у стелю. Бланшар тихо сопів; недужі почали балакати поміж собою, по двоє, по троє; потяг зі стогоном гнав у безвість. Вона була вбога й молода, лежала на підлозі у вагоні для худоби, її вдягали й роздягали, мов ту ляльку. І вона була гарна. Гарна, мов кінозірка. Поруч із ним лежала вся ця упосліджена врода, це довге, чисте й осквернене тіло. Вона була гарна. Вона співала в мюзик-голі, й дивилася на нього крізь вії, й хотіла познайомитися з ним; йому здалося, ніби його знову поставили на ноги.

— Ви були співачкою? — поспитався він.

— Співачкою? Де там. Я граю на піяніні.

— А я думав, що ви співачка.

— Я австрійка, — сказала вона. — Всі мої гроші лишилися там, у німців. Я покинула Австрію після аншлюсу.

— Ви були вже хворою?

— Вже лежала на дошці. Батьки привезли мене потягом. Як оце сьогодні, тільки було видно і я лежала на полиці у вагоні першого класу. Над нами пролітали німецькі літаки, і вся боялися, що вони зараз кидатимуть бомби. Мати плакала, я ж трималася бадьоро, я відчувала, як небо давить на мене крізь стелю. Це був останній потяг, який вони пропустили.

— А потім?

— Потім я приїхала сюди. Мати моя в Англії: вона заробляє для нас на життя.

— А той старий добродій, який котив вашого візка?

— Та то старий дурень, — гостро сказала вона.

— Виходить, ви самі?