Розділ «ІІІ»

«Старий я. Розсівся ось на лавці, по вуха у своєму житті, ні в що не вірю. Але ж колись і мені хотілося вирушити в Еспанію. А потім не вийшло. Хіба ці Еспанії існують? Я тут, я смакую, я чую на вустах застарілий присмак залізистої води і крови, мій присмак, я — це мій власний присмак, я існую. Існувати — це пити, не відчуваючи спраги. Тридцять чотири роки. Вже тридцять чотири роки, як я себе смакую, і я старий. Я працював, чекав, тепер я маю, все чого мені хотілося: Марсель, Париж, незалежність; все це скінчилося. Більше я нічого не чекаю». Він дивився на цей звичайнісінький сад, завжди новий, завжди однаковий, як море, що цілісіньке сторіччя котить однакові хвилі, однакової барви і тим самим шумом. «Все однакове: ті ж таки діти, що без ладу гасають туди-сюди, як і сторіччя тому, те ж саме сонце на гіпсових скульптурах із одбитими пальцями, ті ж дерева; була ще Сара в її жовтому кімоні, була вагітна Марсель і гроші. Все це було таке природне, таке звичайне, таке монотонне, його вистачало, щоб заповнити життя, власне, це й було життя. Решта ж, усі ці Еспанії, еспанські замки, все воно було… Чим? Усього лиш тепленькою світською реліґією для власного вжитку? Стриманим янгольським акомпанементом для мого істинного життя? Алібі? Отаким вони мене й бачать, — Даніель, Марсель, Брюне, Жак: людиною, котра прагне бути вільною. Як і всі люди, вона їсть, п'є, ходить на державну службу, політикою не займається, читає „Евр“ і „Попюлер“, у неї скрутно з грошима. От тільки вона прагне бути вільною, як ото колекціонери прагнуть придбати зібрання поштових марок. Свобода — це її таємний сад. Її маленька змова із собою. Людина ледача і холодна, трохи з химерами, та, за суттю своєю, дуже розсудлива, вона потихеньку змайструвала собі пересічне й тверде щастя і часом виправдовує себе міркуваннями високого штибу. Хіба ж я не такий?»

Йому було сім років, він був у Пітів'є, в дядька Жюля, дантиста, один-однісінький у приймальні, він грався в гру, яка полягала в тому, щоб завадити собі існувати: треба спробувати не проковтнути себе, це таке, наче в роті у тебе холодна рідина, і ти стримуєш малесенький порух ковтка, що відправить її тобі в горло. Йому вдалося повністю спустошити свою голову. Та ця порожнеча ще мала свій смак. То був день усіляких дурощів. Він потопав у провінційній спекоті, що тхнула мухами, і таки зловив муху й повідривав їй крильця. Він виявив, що голова її скидається на сірникову головку, взяв на кухні коробку і тернув нею об муху, щоб подивитися, чи вона загориться. Та все це було знехотя: то була всього лиш маленька комедія від безділля, йому не вдавалося захопитися нею по-справжньому, він добре знав, що муха не загориться. На столі були подерті ілюстровані часописи і прегарна китайська ваза, сіро-зелена, з ручками, що скидалися на папужачі кігті; дядько Жюль казав, що їй три тисячі років. Матьє підійшов до вази, руки він тримав за спиною, й поглянув на неї, нетерпляче переступаючи з ноги на ногу: це так жахливо, бути маленькою кулькою з хлібної м'якушки в цьому прадавньому, спаленому сонцем світі, поруч із цією незворушною вазою, якій три тисячі років. Він обернувся до неї спиною й почав озиратися і шморгати носом перед дзеркалом, та забави не виходило, потім він зненацька повернувся до столу, підняв ту вазу, яка виявилася страшенно важка, і жбурнув її на паркет: це спало йому на думку зненацька, і тут же він відчув себе легким, неначе павутиння. Він у захваті глянув на друзки порцеляни: щось допіру скоїлося з цією старезною вазою серед цих п'ятдесятирічних стін, під одвічним світлом літа, щось дуже зухвале, схоже на світанок. Він подумав собі: «Це зробив я!» — і відчув гордість, відчув себе вільним од світу, без прив'язаности, без родини, без коріння, відчув себе малесеньким упертим паростком, що пробився крізь земну кору.

Йому було шістнадцять, він був малий забіяка, він лежав на піску, в Аркашоні, і дивився на довгі пологі хвилі океану. Щойно він відлупцював молодого бордосця, що жбурляв на нього камінцями, і змусив його їсти пісок. Він сидів у затінку під соснами, геть захеканий, ніздрі переповнені духом живиці, йому здавалося, ніби він маленький вибух, що завис у повітрі, круглий, крутий, незбагненний. Він сказав собі: «Я буду вільний», чи, радше, нічого не сказав, та це було те, що йому хотілося сказати; він сам із собою побився об заклад, що все його життя буде як ця неповторна мить. Йому був двадцять один рік, він читав у своїй кімнаті Спінозу, то був переддень Великого посту, вулицями їхали здоровецькі барвисті повози, навантажені картонними манекенами: він звів очі вгору й знову повторив свою обітницю з тією філософською вишуканістю, яку вони з Брюне віднедавна засвоїли; він сказав собі: «Я сам себе порятую!» Десятки, сотні разів повторював він свою обітницю. Слова мінялися з віком, з інтелектуальним рівнем, та обітниця була та ж сама; й у власних очах Матьє не був ні високим чолов'ягою із дещицею зайвої ваги, котрий викладав філософію в ліцеї, ні братом Жака Делярю, адвоката, ні коханцем Марсель, ні другом Даніеля і Брюне; він був не що інше, як оця обітниця.

Яка обітниця? Він провів рукою по очах, що стомилися від світла: він уже нічого не відав; тепер він дедалі частіше почував себе наче у вигнанні. Щоб збагнути свою обітницю, треба добре ладнати із самим собою.

— Подайте м'яч, будь ласка.

Тенісний м'ячик підкотився до його ніг, хлопчик біг до нього з ракеткою в руці. Матьє підняв м'яч і кинув його хлопчикові. Він таки не ладнав із самим собою: занидів у цій мертвотній спеці, зазнавав давнього монотонного почуття повсякденности — даремно він повторював фрази, що колись запалювали його: «Бути вільним. Бути самодостатнім, змогти сказати: я існую, бо хочу цього; бути своїм власним почином». То були порожні пишні словеса, набридливі балачки інтелектуала.

Він підвівся. Підвівся службовець, у якого скрутно з грішми і який іде до сестри свого колишнього учня. Йому подумалося: «Невже зроблено усі ставки? Невже я всього лиш службовець?» Він так довго чекав; останні роки були для нього всього лиш очікуванням зі зброєю напоготові. Він чекав крізь тисячі дрібних, повсякденних клопотів; звісно ж, тим часом він трохи бігав за жінками, мандрував, а поза тим, треба ж було заробляти на життя. Та, попри все це, єдиною його турботою було залишатися напоготові. Для вчинку. Вільного й обдуманого вчинку, який визначить усе його подальше життя і буде початком нового існування. Він ніколи не міг цілковито віддатися любові, утіхам, ніколи не був по-справжньому нещасний; йому завжди видавалося, що він десь в іншому місці, що він ще не цілком народився. Він чекав. А тим часом тихо, потайці підкралися літа і вхопили його за комір: тридцять чотири роки. «Починати треба було в двадцять п'ять. Як Брюне. Певно ж, але тоді починаєш із неповним розумінням справи. І врешті тебе пошиють у дурні. Я ж бо не хотів пошитися в дурні». Він мріяв поїхати в Росію, покинути навчання, засвоїти якесь ремесло. Та щоразу від цих різких кроків його утримувала відсутність достатніх підстав. Без цих підстав такі кроки були б усе одно, що битися лобом у стіну. Тож він чекав далі…

Вітрильники кружеляли у басейні Люксембурзького саду, потрапляючи часом під струмені фонтанів. Він подумав: «Більш я не чекаю. Вона має рацію: я спустошив себе, зробив нездатним до дії, щоб зробитися всього лиш чеканням. Тепер я порожній, це правда. Та більш я нічого не чекаю».

Там, біля фонтану, якийсь човен мало не потонув, зачерпнувши води. Всі реготалися, дивлячись на нього; якийсь хлопчина силкувався зачепити його гаком.