Розділ «ІІІ»

Врешті він немов би зважився.

— Ти вільний після другої? В мене є часина, я міг би забігти до тебе — побалакали б трохи, як бувало колись.

— Як бувало колись. Я геть вільний, чекатиму на тебе, — сказав Матьє.

Брюне дружньо усміхнувся йому. Він зберіг свою наївну веселу усмішку. Потім обернувся і попрямував до східців.

— Я проведу вас, — похопилася Сара.

Матьє простежив за ними поглядом. Брюне піднімався східцями із разючою звинністю. «Не все ще втрачено», сказав собі Матьє. І щось поворухнулося в його грудях, щось тепле й сумирне, мов надія. Він пройшов туди-сюди. Над головою його грюкнули двері. Малий Пабло поважно дивився на нього. Матьє підійшов до столу і взяв різець. Муха, що сіла було на мідну пластину, полетіла геть. Пабло знай дивився на нього. Матьє зробилося незручно, бознає від чого. Очі дитини немов би поглинали його. «Дітлахи, — подумалося йому, — малі ненажери, всі їхні почуття зосереджені в оцих ненатлих пельках». Погляд Пабла ще не був людський, та все ж це було життя: ще недавно це дитя вийшло на білий світ з утроби, а вже щось собою становить; воно було тут, нерішуче, малесеньке, ще зберігало в собі нездорову оксамитовість чогось вивергнутого; та за каламутною вогкістю, що застилала його очі, чаїлася маленька жадібна свідомість. Матьє грався різцем. «Тепло», подумав він. Довкруг нього дзижчали мухи; в рожевій кімнаті, у надрах іншої утроби, набрякав пухир.

— Знаєш, що мені снилося? — поспитав Пабло.

— Розкажи.

— Мені снилося, що я був пушинкою.

«А воно ще й думає!» — сказав собі Матьє.

Він запитав:

— Та й що ж ти зробив з тією пушинкою?

— Нічого. Я спав собі.

Матьє зненацька кинув різець на стіл: сполохана муха закружляла, потім сіла на мідну пластину поміж двома тонесенькими рівчачками, які зображували жіночу руку. Треба було поспішати, пухир ввесь час зростав, робив таємні зусилля відірватися, вирватися з пітьми і зробитися схожим на це, на цей крихітний блідий присосок, що вхлинає довколишній світ.

Матьє ступнув кількоро кроків до східців. Він почув Сарин голос. «Вона відчинила вхідні двері, стоїть на порозі й усміхається Брюне. Чому ж вона зволікає й не спускається сюди»? Він обернувся назад, подивився на дитину й на муху. «Дитина. Мисляча плоть, що верещить і спливає кривлею, коли її вбивають. Муху легше вбити, ніж дитину». Він стенув плечима: «Я нікого не хочу вбивати. Я тільки хочу не дати дитині вродитися». Пабло почав гратися своїми кубиками; він забувся про Матьє. Матьє простягнув руку й кінчиками пальців доторкнувся стола. Зачудовано повторив: «Не дати народитися…» Наче десь уже була дитина, що тільки й чекала слушної нагоди, аби плигнути потойбіч декорацій у цю п'єсу життя, під сонце, а Матьє стояв їй на заваді. Та воно й справді було майже так: була маленька людинка, мрійлива й тендітна, брехлива і хоровита, з білою шкірою, великими вухами і лудинками, зі жменькою особливих прикмет, які заносять до пашпорта, маленька людина, що ніколи вже не буде гасати вулицями, одною ногою на хіднику, а другою в рівчакові для дощової води; в неї були очиці, пара очей, зелених, як у Матьє, або ж чорних, як у Марсель, що ніколи не побачать ні синьо-зеленого зимового небосхилу, ні моря, ні жодного обличчя, в неї були руки, що ніколи не доторкнуться ні до снігу, ні до жіночого тіла, ні до кори дерева: був образ світу, кривавий, світлий, понурий, палкий, зловісний, сповнений надії, образ, де існують сади й будинки, ласкаві дівчата й страшенно кусючі комахи, — й усе це буде зруйновано одним-однісіньким уколом шпиці, наче повітряну кульку в Луврському паркові.

— Ось і я, — сказала Сара. — Ви, мабуть, зачекалися?

Матьє підняв голову й відчув полегшення: вона схилилась над перилами, тяжка й безформна; це була доросла жінка, зі старим тілом, що немов би допіру вийшла з солоної глибини й ніколи не була народжена; Сара усміхнулася до нього й хутко спустилася східцями, її кімоно розвівалося докруг куцих ніжок.

— То що? Що скоїлося? — жадібно поспитала вона.

Її великі каламутні очі настирливо розглядали його. Він одвернувся й сухо мовив:

— Марсель вагітна.