Розділ «ІІІ»

— Саро! — лагідно мовив Брюне. — Ви ладні висадити в повітря ввесь Париж, щоб позбавити прикрощів своїх підопічних.

Сара кволо посміхнулася.

— Ну, не ввесь Париж, — сказала вона. — але я, звичайно ж, не буду жертвувати Вейсмюллером задля ваших партійних порахунків. Партія — це… це надто вже абстрактно.

— Власне, про це я й казав, — зауважив Брюне.

Сара схвильовано струснула головою. Вона зашарілася, і її великі зелені очі затуманилися.

— Маленький міністр, — обурено сказала вона. — Ви його бачили, Матьє. Хіба він хоч муху скривдить?

Спокій Брюне був незмірний. Це був спокій моря. Він був і заспокійливий, і дратівливий заразом. Він ніколи не був особистістю, він жив повільним, мовчазним і метушливим життям юрми. Він пояснив:

— Гомес часом надсилає до нас кур'єрів. Вони приїжджають сюди, й ми зустрічаємося з ними в Сари; ти ж здогадуєшся, звичайно, що вони привозять таємні повідомлення. Хіба ж це місце для цього чоловічка, котрий має репутацію нишпорки?

Матьє не відповів. Брюне використав запитальну форму, та це був суто риторичний викрутас: він не запитував про його думку; Брюне давно вже не цікавився думкою Матьє про що б там не було.

— Матьє, прошу розсудити нас: якщо я витурю Вейсмюллера за двері, то він кинеться в Сену. Хіба ж можна, — з відчаєм додала вона, — штовхати людину на самогубство через одну лиш підозру?

Вона випросталася, бридка і сяюча. Вона пробудила в Матьє невиразне відчуття причетности, яке почуваєш до людей, що потерпіли від нещасливого випадку, розчавлених, поточених виразками й наривами.

— Це серйозно? — поспитався він. — Він кинеться в Сену?

— Та ні, — відказав Брюне. — Він попрямує в німецьке посольство і спробує остаточно продати себе.

— Однаково, — сказав Матьє, — Так чи йнак, а він пропаща душа.

Брюне стенув плечима.

— Та вже ж, — байдуже мовив він.

— Ви чуєте, Матьє? — сказала Сара, з тривогою дивлячись на нього. — Ну, то що? Хто має рацію? Скажіть же що-небудь.

Матьє не було чого сказати. Брюне його думки не питав, його не цікавила думка буржуа, задрипаного інтеліґента, сторожового пса капіталізму. «Він вислухає мене з крижаною ввічливістю, та буде непохитний, мов скеля, він судитиме про мене з того, що я скажу». Матьє не хотілося, щоб Брюне судив його. Вже давно жоден з них із принципу не судить іншого. «Дружба не для того, щоб засуджувати, — казав тоді Брюне. — Вона для того, щоб довіряти». Може, каже так і зараз, та тепер він думає про своїх товаришів із партії.

— Матьє! — вигукнула Сара.

Брюне нахилився до неї й доторкнувся до її коліна.