Розділ «ІІІ»

— Послухайте, Саро, — лагідно мовив він. — Я люблю Матьє і дуже високо ціную його розум. Якби треба було пояснити якийсь уривок зі Спінози чи Канта, то я, звісно ж, попросив би консультації в нього. Та це дуже брудна справа і, клянуся вам, я не потребую арбітра, навіть якщо це викладач філософії. Моя думка вже визначена.

«Звичайно, — подумав Матьє. — Звичайно ж. — Його серце стислося, та він не мав урази до Брюне. — Хто я такий, щоб давати поради? Що зробив я зі свого життя»?

Брюне підвівся.

— Пора йти, — мовив він. — Звичайно, Саро, ви зробите так, як забажаєте. Ви не належите до партії, й те, що ви робите для нас, вже значна послуга. Та якщо ви залишите його, то я просто попрошу вас прийти до мене, коли Гомес надішле звістку.

— Гаразд, — відказала Сара.

Її очі блищали, вона ніби заспокоїлася.

— І не розкидайте ці папери у всіх усюдах. Паліть усе, — сказав Брюне.

— Обіцяю вам.

Брюне обернувся до Матьє.

— Бувай, старий побратиме.

Руку йому він не подав, тільки уважно, суворо і з нещадним подивом поглянув на нього вчорашнім поглядом Марсель. Матьє почувався голий під цими поглядами, високий голий чолов'яга, м'якушка з хліба. Недотепа. «Хто я такий, щоб давати поради»? Він примружився: Брюне здавався твердим і сукатим. «А на моєму обличчі написана поразка». Брюне заговорив; голос його був геть не такий, якого очікував Матьє.

— У тебе невеселий писок, — м'яко сказав він. — Щось не клеїться?

Матьє теж підвівся.

— У мене… в мене неприємності. Так собі, дрібниці.

Брюне поклав йому руку на плече. Він дивився на нього й вагався.

— Дурість якась. Гасаєш ввесь час, висолопивши язика, і вже немає часу зустрітися з давніми друзями. Якщо ти відкинеш копита, то я дізнаюся про це за місяць, та й то випадково.

— Ну, так хутко я копита не відкину, — зареготавшись, відказав Матьє.

Він почував долоню Брюне на своєму плечі, думав: «Він не засуджує мене», — й відчув, як його охоплює покірлива вдячність.

Брюне залишався поважний.

— Та вже ж, — мовив він. — Не так хутко. Але…