— Ні.
Матьє сумовито подумав: «Ненавидить він мене».
Даніель знову посміхнувся.
— Доп'ємо? — поспитався він.
— Доп'ємо, — сказав Матьє.
Вони випили, й Матьє відчув, що йому хочеться палити. Він дістав з кишені цигарку й закурив.
— Послухай, — сказав він, — мені анідесь, ким ти там є насправді. Навіть зараз, коли ти мені про це сказав. І все-таки одне я хотів би в тебе запитати: чому ж тобі соромно?
Даніель сухо засміявся.
— Я чекав цього запитання, любий мій. Мені соромно бути гомосексуалістом саме тому, що я гомосексуаліст. Я знаю, що ти мені скажеш: «На твоєму місці я не опустив би руки, треба добиватися місця під сонцем, ця риса не гірша від інших і все таке». Тільки це не стосується мене. Я знаю, ти кажеш мені це саме тому, що сам ти не гомосексуаліст. Всі збоченці соромляться цього, це закладено в їхній природі.
— А хіба не краще було б… прийняти себе таким, яким ти є? — несміливо запитав Матьє.
Даніель начебто розізлився.
— Скажеш мені про це в той день, коли погодишся бути негідником, — суворо відказав він. — Ні. Гомосексуалісти, що вихваляються цим або ж просто з цим змирилися… вони мерці: вони вбили себе через те, що соромилися. Такої смерти я не хочу.
Та ось він мовби заспокоївся і поглянув на Матьє без ненависти.
— Я всього лиш надто прийняв себе, — м'яко сказав він. — Я дуже добре знаю себе.
Говорити вже не було про що. Матьє запалив ще одну цигарку. На дні його келиха залишалося ще трохи рому, й він його допив. Даніель викликав у нього жах. Йому подумалося: «За два, за три роки… чи стану я таким?» Йому раптом захотілося побалакати з Марсель: тільки їй міг він розповісти про своє життя, свої побоювання, свої сподівання. Та він згадав, що більше ніколи не побачить її, і його непогамоване, безіменне бажання поволі обернулося на відчай. Він був самотній.
Даніель, здавалося, міркував про щось: його погляд завмер, губи часом розтулялися. Він коротко зітхнув, і щось змінилося в його обличчі. Ось він провів долонею по чолу: вигляд у нього був здивований.
— Сьогодні я все ж таки попався, — тихо сказав він.
Він посміхався чудернацькою, майже дитячою посмішкою, що така недоречна була на його зеленкуватому лиці, котре мінилося синюватим відтінком від кепсько виголеної щетини. «Це правда, — подумав Матьє, — цього разу він дійшов до краю». Зненацька в голову йому стрілила думка, од котрої аж серце стислося: «Він вільний». І жах, який викликав у нього Даніель, раптом змішався з заздрістю.
— Ти, напевне, у дивному стані, — сказав він.
— Так, я в дивному стані, — відказав Даніель.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Шляхи свободи. Зрілий вік» автора Жан-Поль Сартр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „XVIII“ на сторінці 23. Приємного читання.