Розділ «XVII»

— Але чому ж, Марсель? Чому ти не хочеш спокійно все обговорити зі мною? Нам вистачить одної години: все владнається, з'ясується…

— Не хочу.

— Але чому ж? Чому?

— Тому що тепер я не дуже тебе поважаю. До того ж, ти мене більш не любиш.

Говорила вона переконано, але й сама була здивована і налякана цими словами; в її очах читалося тривожне запитання. Вона сумовито провадила:

— Щоб думати про мене те, що ти подумав, треба геть мене розлюбити…

Це було майже запитання. Якби він обняв її, якби сказав, що кохає її, то все ще можна було б урятувати. Він одружився б із нею, в них була б дитина, вони прожили б укупі усе життя. Матьє підвівся, він хотів сказати їй: я кохаю тебе. Він трохи повагався і чітко промовив:

— Так, це правда… Я більш не люблю тебе.

Фраза вже прозвучала, та він був настільки приголомшений, що, здавалося б, іще чув її. Він подумав: «Кінець, всьому кінець». Марсель сахнулася назад, переможно вигукнувши щось, та майже відразу затулила рота долонею і махнула йому, щоб він мовчав.

— Мама… — стурбовано прошепотіла вона.

Обоє прислухалися, але чутно було тільки далекий шум двигунів. Матьє сказав:

— Марсель, ти все ще дуже дорога мені.

Марсель з погордою засміялася.

— Звичайно. Тільки тепер я дорога тобі… трохи по-іншому. Ти це хотів мені сказати?

Матьє взяв її за руку.

— Послухай, я…

Марсель хутко вирвала руку.

— Добре, — сказала вона, — дуже добре. Саме це я й хотіла дізнатися.

Вона відкинула спітнілі пасма кіс, що впали на чоло. Зненацька вона посміхнулася, неначе згадала про щось гарне.

— Скажи, — з раптовою лютою радістю поспитала вона, — вчора по телефону ти казав мені зовсім інше. Ти сказав: «Я люблю тебе», і ніхто не тягнув тебе за язика.