Розділ «XVII»

— Ох! Що це в тебе з рукою?

— Порізався.

Марсель випустила праву руку Матьє і вхопила ліву; вона перевернула її, неначе млинець, і почала уважно розглядати долоню.

— Але ж пов'язка страшено брудна, може бути зараження! Там набилася грязюка, звідки вона?

— Упав.

Вона поблажливо засміялася.

— І порізався, і впав. Бачили ви такого недотепу! Але що ж ти накоїв? Зачекай-но, поміняю тобі пов'язку, бо з цією далі вже ніяк.

Вона розбинтувала руку Матьє і похитала головою.

— Яка ж погана рана, де це ти її доскочив? Зайвого хильнув чи що?

— Та ні. То було вчора увечері, в «Суматрі».

— В «Суматрі»?

Широкі бліді щоки, золоті кучері, завтра, завтра я підніму для вас коси.

— Це Борисова витівка, — відказав Матьєю. — Він придбав ножа і почав дражнити мене, мовляв, у мене не вистачить духу вгородити його собі у долоню.

— А ти, звичайно ж, відразу і вгородив. Ні, ти геть з глузду з'їхав, сердего мій, ці дітлахи скоро верхи на тобі їздитимуть. Погляньте лишень на цю бідолашну скалічену лапу.

Долоня Матьє непорушно лежала в її гарячих руках; рана була огидна, з темним гнійним струпом. Марсель поволі підняла руку Матьє до обличчя, глянула уважно на неї, а потім зненацька нахилилася і смиренно припала вустами до рани. «Та що це з нею?» — подумав Матьє. Він пригорнув її до себе і поцілував у вухо.

— Тобі добре зі мною? — поспиталася Марсель.

— Авжеж.

— По тобі цього не видно.

Замість відповіді Матьє усміхнувся. Марсель підвелася і пішла до шафи по аптечку. Вона обернулася до нього спиною, звелася навшпиньки і підняла руки, щоб дістати до верхньої полиці; рукави ковзнули вниз. Матьє дивився на ці оголені руки, які він так часто пестив, і колишні бажання знову поворухнулися в його серці. Марсель повернулася до нього з незграбною моторністю.

— Дай-но лапу.