Розділ «XVII»

Марсель витягла квітку, що була заколота в її косах, і почала крутити її між пальцями. Вона прошепотіла:

— Яка ж дурепа я була…

Обличчя її ствердло. Вона так і сиділа із розтуленим ротом, немов би щось хотіла сказати, але слова застряли у неї в горлянці: вона, здавалося, боялася того, що хотіла сказати. Матьє взяв її за руку, та вона випручалася. Не дивлячись на нього, вона сказала:

— Я знаю, що ти бачив Даніеля.

Оно воно як! Вона відкинулася назад і стиснула руками простирадло: вона була заразом і налякана, і спокійна. Матьє теж відчув якесь полегшення: всі карти відкриті, тепер треба було йти до кінця. Попереду в них для цього була ціла ніч.

— Авжеж, бачив, — сказав Матьє. — А ти звідки знаєш? Значить, це ти його підмовила? Ви все це облаштували разом, еге?

— Не говори так голосно, — сказала Марсель, — маму розбудиш. Я не підмовляла його, я знала, що він хоче з тобою зустрітися.

Матьє сумовито сказав:

— Як же недобре усе це!

— Авжеж, недобре, — гірко відказала Марсель.

Вони замовкли: Даніель був тут, він сидів поміж ними.

— Гаразд, — зітхнув Матьє, — треба поговорити відверто, нічого іншого нам не залишається.

— Та немає тут про що говорити, — відказала Марсель. — ти бачив Даніеля, він сказав тобі те, що мав сказати, а ти після розмови з ним пішов і потягнув у Лоли п'ять тисяч франків.

— Звичайно. А ти вже декілька місяців нишком приймаєш Даніеля. От бачиш, нам є про що говорити. Послухай, — раптом запитав він, — що сталося позавчора?

— Позавчора?

— Не вдавай, ніби ти нічого не розумієш. Даніель сказав, що ти докоряєш мені за мою позавчорашню поведінку.

— Та облиш, — сказала вона. — Не бери дурного в голову.

— Прошу тебе, Марсель, — сказав Матьє, — не будь упертою. Клянуся тобі, в мене добрі наміри, я ладен визнати всі свої помилки. Але скажи ж мені, що сталося позавчора? Буде набагато краще, якщо ми знову довірятимем одне одному.

Вона вагалася, понура і трохи розслаблена.

— Прошу тебе, — повторив він, узявши її за руку.