Розділ «XV»

— А, то ви знаєте? Я не… а втім, для цього.

— Як це мерзенно! — глухо сказала Івіш.

— Авжеж.

— Утім, це мене не стосується, — сказала вона. — Ви самі знаєте, що робите.

Вона допила чай і запитала:

— Котра година?

— За чверть дев'ята.

— Вже смеркло?

Матьє підійшов до вікна і відхилив штору. Тьмава днина ще цідилася крізь жалюзі.

— Не зовсім.

— Ну, що ж, тим гірше, — підводячись, мовила Івіш, — все-таки мені пора. Ще ж ті валізи пакувати, — простогнала вона.

— Що ж, до побачення, — сказав Матьє.

Йому не хотілося затримувати її.

— До побачення.

— То я побачу вас у жовтні?

Ці слова вирвалися в нього мимоволі. Івіш аж підскочила.

— У жовтні! — пронизуючи його поглядом, вигукнула вона. — У жовтні! О ні!

Вона зареготалася.

— Даруйте, — сказала вона, — у вас такий чудернацький вигляд. У мене й на думці не було брати у вас гроші: у вас і так їх замало, щоб утримувати сім'ю.

— Івіш! — сказав Матьє, хапаючи її за руку.