Розділ «XV»

— Сердешний мій Матьє, в мене для вас кепські новини: він відмовився.

— Гм!

У Матьє ще вистачило сили сказати:

— Ви, напевно ж, хочете побалакати зі мною наодинці?

Він кілька разів значуще насупив брови. Та Сара не дивилася на нього.

— О, навіть не варто… — сумовито сказала вона. — Мені майже нема чого вам сказати.

І таємниче додала:

— Я наполягала, як тільки могла. Все намарне. Зацікавлена особа повинна з'явитися до нього завтра уранці з грішми.

— Що ж, тим гірше! Не будемо більше про це, — хутко сказав Матьє.

Він наголосив на останніх словах, та Сара прагнула виправдатися; вона сказала:

— Я зробила все, що можна було, знаєте, навіть благала його. Він запитав: «Це жидівка?» Я сказала, що ні. Тоді він сказав: «Я не даю кредитів. Якщо вона хоче, щоб я позбавив її халепи, то нехай платить. Якщо ж ні, то в Парижі скільки завгодно клінік».

Матьє почув, як позаду рипнув диван. Сара казала далі:

— Він сказав: «Я більше нічого не робитиму для них у кредит, вони доста заставили нас страждати». І, знаєте, це таки правда, я майже розумію його. Він розповідав мені про віденських жидів, про концентраційні табори. Мені не хотілося цьому вірити… — Голос її затнувся. — Їх катували…

Сара замовкла, запала гнітюча тиша. Хитаючи головою, вона знову обізвалася:

— Що ж ви робитимете?

— Хтозна.

— Ви не думаєте про…

— Авжеж, — сумовито сказав Матьє. — Гадаю, так воно і скінчиться.

— Любий мій Матьє! — схвильовано вигукнула Сара.

Він суворо зиркнув на неї, й вона збентежено замовкла; він побачив, як у її очах з'явився проблиск розуміння.