Розділ «XV»

Вона знай мовчала. Йому захотілося взяти її за підборіддя й ривком підняти голову.

— Івіш, ну дайте ж нарешті відповідь! Чому ви не відповідаєте?

Івіш мовчала. Матьє почав ходити туди-сюди; він думав: «Погодиться вона, я не відпущу її, поки вона не погодиться. Я… я даватиму приватні уроки або ж перевірятиму зошити».

— Івіш, — мовив він, — скажіть же нарешті, чому ви не погоджуєтеся.

Івіш можна було укоськати, лише стомивши: треба було закидати її запитаннями, постійно змінюючи тон.

— Чому ви не згодні? — повторив він. — От скажіть, чому?

Нарешті Івіш пробурмотіла, не піднімаючи голови:

— Не хочу я брати у вас гроші.

— Чому це? Ви ж берете гроші у батьків.

— Це інша річ.

— Справді, інша. Ви мені вже сто разів казали, що ненавидите батьків.

— Я не розумію, чому повинна брати у вас гроші.

— А чому ви берете їх у батьків?

— Я не хочу ніякого добродійництва, — сказала Івіш. — Батькові я не повинна бути вдячна.

— Івіш, звідки у вас оця гордовитість? — вигукнув Матьє. — Ви не маєте права нівечити своє життя через самолюбство. Подумайте про те, як житиметься вам у Лаоні. Щодня і щогодини шкодуватимете ви, що не скористалися моєю пропозицією.

Обличчя її перекосилося.

— Облиште мене! — вигукнула вона. — Дайте мені спокій!

І додала глухим хрипким голосом:

— О, що це за мука не бути заможною! В які огидні ситуації потрапляєш!

— Та я вас не розумію, — м'яко сказав Матьє. — Ще минулого місяця ви сказали мені, що гроші — це щось нице, що вони навіть уваги не варті. Ви сказали: мені байдуже, звідки вони, аби лиш вони були в мене.