Розділ «XIII»

— Це… це пів на першу? — розгублено запитала вона.

— Пів на другу, — зиркнувши на свого годинника, відказав Борис.

Вони перезирнулися, і Борис мовив:

— Що ж, пора вже йти.

Івіш припала до нього й обняла його за плечі.

— Не йди, Борисе, дурнику мій, не йди, я нічогісінько не хочу знати, сьогодні увечері я вирушу до Лаону, і я… Я нічого не хочу знати.

— Не кажи дурниць, — лагідно мовив Борис. — Треба, щоб ти знала, як воно там склалося, перш ніж побачиш батьків.

Івіш опустила руки.

— Що ж, тоді йди, — сказала вона. — Та повертайся якомога хутчіш, я чекатиму на тебе тут.

— Тут? — здивовано перепитав Борис. — Хіба ти не хочеш піти зі мною? Можна було б зачекати мене в кав'ярні у Латинському кварталі.

— Ні, ні, — відказала Івіш, — я чекатиму тебе тут.

— Як хочеш. А якщо піде дощ?

— Борисе, прошу тебе, не мордуй мене, йди хутчій. Я залишатимуся тут, навіть якщо буде злива, навіть якщо землетрус, я не зможу звестися на ноги, в мене снаги немає навіть пальцем поворухнути.

Борис підвівся і сягнистою ходою подався геть. Перетинаючи вулицю, він обернувся. Він побачив Івіш зі спини: згорбившись на лавці, втягнувши голову в плечі, вона скидалася на стару жебрачку. «Врешті, її, може, і прийняли», подумалося йому. Він ступнув ще кілька кроків і раптом побачив обличчя Лоли. Справжнє обличчя. Він подумав: «Вона нещасна!», і серце його гучно й шалено закалатало.