Розділ «XIII»

Він підняв погляд і вгледів бульвар Монпарнас, прегарний у цьому тьмяному сірому світлі. Можна було подумати, що зараз стоїть жовтень. Борис дуже любив цей місяць. Він подумав: «Торік у жовтні я ще не був знайомий із Лолою». Й у цей момент він відчув полегшу: «Вона жива». Вперше одтоді, як він покинув її труп у темній кімнаті, він відчув, що вона жива, то було щось таке, як воскресіння. Він подумав: «Неможливо, щоб Матьє так довго на мене гнівався, адже вона не вмерла». До цієї хвилини він знав, що вона страждала, що вона з тривогою чекала на нього, та це страждання й ця тривога здавалися йому якимись непоправними й застиглими, як тривога і страждання тих, що померли у відчаї. А тут було не так: Лола жила, вона лежала з розплющеними очима у своєму ліжку, в ній витав живий гнів, як бувало щоразу, коли він запізнювався на їхні побачення. Ні більший, ні менший гнів, аніж будь-який інший, хіба що тільки трохи дужчий. У нього не було по відношенню до неї тих невизначених і грізних зобов'язань, що їх накладають мертві, та все ж були поважні зобов'язання, трохи немов би родинного характеру. Тепер Борис міг згадати Лолине обличчя без жаху. То було не обличчя небіжчиці, що спливає у пам'яті, а оте молоде, розгніване обличчя, котре вона обернула до нього вчора, коли кричала: «Ти обманув мене, ти не бачився з Пікаром». У той самий час він відчув у собі злість на цю гадану небіжчицю, котра зчинила такий рейвах. Він сказав:

— Не піду до свого готелю: вона така, що може й туди заявитися.

— То заночуй у Клода.

— Так і зроблю.

Івіш спала на думку ідея.

— Напиши їй. Так пристойніше.

— Лолі? О ні!

— Напиши.

— Та я не знаю, що й писати.

— Я напишу за тебе, дурнику.

— Але навіщо?

Івіш здивовано глянула на нього.

— Хіба ти не хочеш порвати з нею?

— Не знаю.

Івіш немов би розізлилася, та наполягати більш не стала. Вона ніколи не наполягала, це було її особливістю. Але так чи так, Борис повинен був обережно грати поміж Матьє та Івіш: поки що бажання утратити Лолу в нього було не більше, ніж побачити її.

— Побачимо, — відказав він. — Зараз нема чого про це й гадати.

На бульварі було добре, в людей були погожі, лагідні обличчя, майже всіх їх він знав із вигляду, на вітринах «Клозрі де Ліля» стрибав веселий сонячний блищик.

— Я голодна, — сказала Івіш, — піду поснідаю.

Вона увійшла до бакалійної крамниці Демаріа. Борис чекав її надворі. Він почувався слабким і розчуленим, немов той, хто одужує, і все гадав, про що б його подумати, аби принести собі бодай малесеньку втіху. Раптом його вибір упав на «Історичний і етимолоґічний словник жарґону». І зрадів. Тепер словник лежав у нього на нічному столику, і він тільки на нього й дивився. «Це частина мого хатнього побуту, — натхненно подумав він, — я мистецьки вчинив цей скок». А оскільки щастя приходить не саме, то він подумав і про ножа, дістав його з кишені й відкрив. «Вдатний же я!» Він придбав його напередодні, та в цього ножа вже була своя історія, він пронизав тіло двох найдорожчих йому людей. «Гарно він ріже», подумалося йому.

Поруч пройшла якась жінка, вона пильно глянула на нього. Вбрана вона була просто-таки прегарно. Він обернувся, щоб розгледіти, яка вона ззаду; вона теж обернулася, й вони з симпатією глянули одне на одного.