Розділ «XIII»

Івіш зареготалася, й Бориса це приголомшило. Заради справедливости він додав:

— Мабуть, невесело їй зараз.

— Та певно ж.

— Не хочу, щоб вона страждала.

— Ну що ж, іди до неї, — співуче сказала Івіш.

Він второпав, що вона приготувала для нього пастку, і хутко відказав:

— Не піду. Передовсім вона… вона ввесь час ввижається мені мертва. Крім того, не хочеться, щоб Матьє думав, ніби він може крутити мною, як йому захочеться.

Отут він і трохи не поступиться, він-бо не Уртіґер. Івіш лагідно сказала:

— Мабуть, він і справді крутить тобою, як йому хочеться.

Це була підлість, Борис зазначив це без будь-якого гніву: в Івіш були добрі наміри, їй хотілося, щоб він порвав із Лолою заради його ж таки добра. Всі завжди діяли заради Борисового добра. От тільки добро це мінялося разом із особами доброзичливців.

— Я лише вдаю, що це так, — спокійно відказав він. — У цьому полягає моя тактика з ним.

Та насправді його дістало до живого, він гнівався на Матьє, ось він засовався на ослінчику, й Івіш стурбовано глянула на нього.

— Дурненький ти мій, не суши собі мізки, — сказала вона. — Просто ти повинен уявити собі, що вона таки й справді мертва.

— Авжеж, так було б зручно, та не можу я, — зітхнув Борис.

Івіш розвеселилася.

— Дивно, — сказала вона, — а от я можу. Коли я не бачу людину, то вона для мене мов би й не існує.

Борис із захватом сприйняв ці слова й замовк: він почувався нездатним до такої душевної снаги. За хвилю він озвався:

— Я от усе питаю себе, чи взяв він грошенята. Ото було б чудесно!

— Які це грошенята?

— Лолині. Йому потрібно було п'ять тисяч франків.