Розділ «XIII»

— А що воно таке?

— Рисова горілка.

— Треба буде їх придбати. Я зроблю з них чашечки для чаю.

— Та замалі вони.

— А я буду наливати кілька разів підряд.

— Або всі шість відразу.

— От-от! — захоплено сказала Івіш. — Переді мною буде шість маленьких чашечок, і я питиму то з одної, то з другої.

Вона трохи відступила назад і гаряче промовила крізь зуби:

— Ох, я всю цю крамничку закупила б!

Борис не схвалював смак своєї сестри, її замилування отакими дрібничками. Й усе-таки він хотів було зайти до крамнички, та Івіш перепинила його.

— Не сьогодні. Гайда.

Вони рушили узвозом Данфер-Рошро, й Івіш сказала:

— Щоб мати повну — повнісіньку! — кімнату отаких цяцьок, я ладна продатись якому-небудь дідуганові.

— В тебе не вийде, — суворо сказав Борис. — Це справжнє ремесло. Цьому треба вчитися.

Йшли вони поволеньки, й це були справжні хвилини щастя; Івіш таки напевне забула про іспит, вигляд у неї був веселий. У такі моменти Борисові здавалося, ніби вони становлять одне ціле. В голубому небі пропливали кучеряві білі хмарини: листя на деревах було важке після дощу, і, мов на майдані посеред села, пахло димом.

— Люблю отаку днину, — сказала Івіш, угризаючись у друге яблуко. — Трохи вогко, та не липко. Й увіччю не щемить. Відчуття таке, наче можеш пройти двадцять кілометрів.

Борис крадькома поглянув довкруги, чи є тут забігайлівки. Коли Івіш починала казати про двадцятикілометрову мандрівку, то не було ще такого випадку, щоб їй відразу ж не захотілося сісти за стіл.

Вона зиркнула на бельфорського лева і захоплено вигукнула:

— Цей лев мені подобається! Він схожий на чаклуна.

— Гм! — буркнув Борис.