Розділ «XII»

Матьє стояв, поклавши долоню на сходове поруччя, він подумав собі: «Слизняк!» Він силкувався викликати лють до самого себе, та зробити це по-справжньому було нелегко. Зненацька він подумав про Марсель і про ту огидну баберу з руками душогубки, і злякався по-справжньому. «Це ж марниця, всього лиш простягнути руку, і Марсель не буде страждати, не буде отієї мерзенної халепи, що назначить її огненним тавром на всеньке життя. А я не зміг, панський цуцик, бачте! Хоробрий же з мене чоловік! Після цього, — подумав він, розглядаючи свою забинтовану руку, — можна скільки завгодно чикрижити собі руку ножем і корчити з себе романтичного героя перед панянками: більше ніколи не зможу я приймати себе поважно». Марсель піде до тої старої, іншого виходу немає: це вона муситиме бути хоробра, вона повинна буде поборювати в собі тривогу і страх, а він тим часом заспокоюватиме свої нерви, присьорбуючи ром у бістрі. «Ні, — здригнувшись, подумав Матьє. — Нікуди вона не піде. Я візьму її за дружину, бо тільки до цього я і зугарний». Він подумав: «Я візьму її за дружину», щосили притискаючи поранену долоню до поруччя, і йому здалося, ніби він тоне. Він пробурмотів: «Ні! Ні!», відкинувши голову назад, потім глибоко вдихнув повітря, обернувся, перетнув коридор і ввійшов до кімнати. Далі, як і першого разу, притулився спиною до дверей і почав чекати, поки очі звикнуть до сутіні.

У нього не було певности, що він зважиться вкрасти ті гроші. Він зробив кілька невпевнених кроків уперед і нарешті уздрів попелясте Лолине лице і її широко розплющені очі, що дивилися просто на нього.

— Хто тут? — поспиталася вона.

Голос був кволий, та злий. Матьє відчув, як від голови до ніг його пройняла дрож. «От же ж йолоп цей Борис!» — подумалося йому.

— Це я, Матьє.

Запанувала довга мовчанка, потім Лола спитала:

— Котра година?

— За чверть одинадцята.

— В мене болить голова, — сказала вона.

Лола натягла ковдру до самісінького підборіддя і завмерла, пильно дивлячись на Матьє. Вона все ще скидалася на небіжчицю.

— Де Борис? — запитала вона. — Що ви тут робите?

— Ви були хворі, — хутко пояснив Матьє.

— Що зі мною було?

— Ви заклякли з широко розплющеними очима. Борис балакав до вас, ви йому не відповідали, й він перелякався.

Лола, здавалося, не чула його. А потім ураз прикро зареготалася й замовкла, неначе вдавившись. Насилу володаючи язиком, вона запитала:

— Він подумав, що я вмерла?

— Він перелякався, — ухильно відказав Матьє.

— Ху! — видихнула Лола.

Знову запала мовчанка. Лола заплющила очі, підборіддя її тремтіло. Здавалося, вона робить відчайдушне зусилля, щоб зібратися на силі. Не розплющуючи очі, вона сказала:

— Дайте мені мою сумочку, вона там, на нічному столику.