— Оце новина! Мене що ж, бачили в момент викрадання?
— Здається, ні, але… кому це ще потрібно, крім вас?
Зо Лі гмукнув.
— Кому? Хотів би я знати — кому?.. Серед зниклих документів була інструкція по управлінню “Джином”?
— Ким? — тупо перепитав я.
Зо Лі нарешті усміхнувся, очі його блиснули у напівтемряві гостро і хижо.
— Демоном.
Ну, і нахаба, одначе! Знає, що його шукають, і так спокійно ставить питання! Мовби бере інтерв’ю… І я ще повинен відповідати?
Я проковтнув гірку слину, удав, що роздумую, а сам примірився, як би взяти Зо Лі на прийом, не встаючи з лави?
— З якої речі я маю відповідати на ваші запитання?
— Бо це й у ваших інтересах.
— А чого я повинен вам вірити? Доведіть, інакше я нічого не скажу.
— Доводити мені не пристає, та й бачу я, що нічого ти не знаєш, хлопче. Тому останнє запитання: навіщо ви розшукуєте мене? Про те, що сталося на Ховенвіпі, я знаю стільки ж, скільки й ви. Ти теж не знаєш, — мовив Зо Лі з посмішкою. Світло ліхтаря змістилося, і я зрештою розгледів його обличчя, тільки прочитати на ньому нічого не міг, крім тієї єхидної зверхньої посмішки. — Я думав, що тобі довіряють більше. Передай своїм начальникам: шукати треба не мене, я нічого поганого не вчинив.
— Чому ж ви тоді ховаєтеся від нас?
— Тому, що за мною полює хтось небезпечніший, аніж служба безпеки УАРС, і могутніший, і я змушений…
І цієї миті я кинувся на нього…
Я був готовий до всього: до удару у відповідь, до контрприйому, пострілу, врешті-решт, але тільки не до того, що сталося. Руки мої вільно пройшли крізь тіло Зо Лі, зачепили спинку лави… Я відсахнувся, знову спробував схопити Зо Лі, а він мовби не помічав мого силкування, сидів і посміхався. А потім підвівся і щез! У кущах за лавою почувся сміх, прошурхотіли кроки, і все стихло.
Я так і сидів з розпростертими руками, видивившись на порожню лаву, і серце в грудях танцювало самбу, і росло мерзенне відчуття образи, обману і незадоволення собою…
Додому я повернувся тільки через півгодини, якось угамувавши нервову систему прогулянкою по тихому і безлюдному парку після безрезультатних пошуків Зо Лі навколо басейну. Довго не наважувався подзвонити Гнату, не скільки через побоювання виглядати в його очах цілковитим дурнем, стільки через комплекс вини: Зо Лі ошукав мене, як трирічного малюка. І хоч я нічого йому не сказав, почуття невдоволення собою залишилося.
— Зо Лі? — тихо спитав Гнат, стоячи перед віомом в самих плавках. — Де, коли?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Непрохані гості » автора Василь Головачов на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ВІТОЛЬД СОСНОВСЬКИЙ“ на сторінці 3. Приємного читання.