Розділ «ГНАТ РОМАШИН»

— До катастрофи, — повторив я. — А після? Травма голови — ось вам і причина порушення психіки! Несподіваний поворот до цієї самої “пассіонарності” до влади…

Пообідавши, я раптом згадав про об’єкт “Зеро” і вирішив навести довідки незалежно від Лапарри. Цікаво, чому батько пов’язав воєдино “Суперхомо” та об’єкт “Зеро”? Невже тільки через те, що компанія хвацьких хлопців з Пентагону обслуговувала всі військові лабораторії? І взагалі, що це за історія з об’єктом “Зеро”? Нічого такого раніше не чув…

Звичайно, можна було зробити запит в архіві і з кабінету, інформацію вивели б на стіл-дисплей, але мені захотілося побачити Деніз, і я пішов до архіву. В залі видачі документації було, як і завжди, велелюдно, і я з трудом знайшов вільний стіл. Набрав шифр запиту. Мені були потрібні дані з космічних досліджень початку позаминулого сторіччя. Марс, район Аргир, об’єкт “Зеро”.

…У дві тисячі дев’яносто шостому році працівники приватної космічної компанії “Демони мороку”, що співробітничали з військовими фірмами, зайнялися розробкою рудників рідкісноземельних елементів у районі Аргир на Марсі, наткнулися на глибині двох кілометрів на величезну, близько чотирьохсот метрів у поперечнику, кулю. Тобто спочатку вони не знали, що це куля, доки не просвітили породу. Автомати-комбайни, що прокладали штреки, зупинилися: водоплазмові бури не брали оболонку кулі. Оскільки ідеальна форма і невідомий матеріал оболонки об’єкта явно вказували на його штучне походження, відкриття було засекречено, і наукова громадськість Землі так нічого й не дізналася. Дослідження об’єкта “Зеро” вели спершу лабораторії компанії “Демони мороку”, а потім Інститут технології військово-космічних сил блоку капіталістичних держав. Результати досліджень канули в Лету, а рудник з об’єктом “Зеро” одного прекрасного дня злетів у повітря, і тепер на тому місці вирва діаметром близько чотирьох кілометрів. Ось і все.

Я перечитав повідомлення і вирушив на Ховенвіп. Дорогою досить прискіпливо перебирав варіанти — як могли співробітничати лабораторія “Суперхомо” та Інститут технології військово-космічних сил, але нічого путнього не придумав. Об’єкт “Зеро” не вписувався у події, що сталися через двісті років на Землі. Сам по собі він, звичайно, був дуже цікавий. Ідеальна куля, що майже дорівнювала за віком Марсу! Слід найдревнішого у Всесвіті розуму? “Зерно життя”, кинуте невідомими сівачами, яке не зуміло прорости за мільярди літ? Тут моя фантазія вичахла, уткнувшись у бар’єр штампів мислення, і я переключився на “реальну дійсність”, тим більше, що зустрів чимось схвильованого Дугласа.

— Ми все-таки зламали “Сейф”, - сказав він, ведучи мене лабіринтом підземного господарства “Суперхомо”, - але не врахували, що господарі дуже не хотіли, аби хтось сторонній у цей “Сейф” проник. Це, ясна річ, архів. Напханий згори донизу контейнерами. А в них — блоки касет магнітозапису, є документація і на папері, точніше, була. Ми відкрили один з непошкоджених контейнерів, усередині прах або порожні касети. Спрацювали пристрої знищення.

Ми підійшли до входу в “Сейф” — арка у вигляді злютованих у поцілунку динозаврів, вирізані лазерами двері з випуклими змійками, біля дверей робот-прохідник з набором лазерних насадок-сопел. Усередині кубічного приміщення, вкритого чарункуватою бронею метрів два завтовшки, місиво пластмаси і скла на підлозі. Запахи тут витали неапетитні, кислі та неприємні. В глибині приміщення люди в знайомих оранжевих комбінезонах встановлювали над одним з уцілілих контейнерів решітки гамма-голографа і невідому мені апаратуру. Контейнери сполучалися трубами пневмопошти та пучками кабелів. У кутку між ними я помітив нішу з двома темними пультами, розбиті екрани дисплеїв.

Дуглас сприйняв мою мовчанку як незадоволення і провинно розвів руками:

— Лазер — найпростіший і найшвидший спосіб, а часу в нас обмаль. Гриффітс дав добро, і ми… Код замка виявився занадто складним, при_ чому розрахованим на біологічні особливості якоїсь конкретної людини в минулому. Мабуть, тільки цей єдиний сторож і міг відчинити двері архіву ззовні… Спробуємо тепер дізнатися про вміст контейнерів, не розпечатуючи їх. Можливо, механізми знищення документів у кожного контейнера індивідуальні.

— Спробуйте, — зітхнув я; сказати мені більше було нічого. — Вихід тут лише один?

— Є і другий, схоже — аварійний люк. Замок там простіший, на електроніці, але живлення давно скінчилося, тож і там довелося б різати.

— І куди веде той коридор, од люка?

— Це, можна сказати, і не коридор зовсім, а природний лаз Він виходить у стіні обриву неподалік того місця, де вас обстріляли… загалом-то, варто уточнити…

Я замислився. Якась несформована думка набридливою мухою неспокою вторглася у мої роздуми. Контейнери… Десь тут я бачив подібні до цих… Стрілець з “драконом”… Вхід до архіву “Сейфа”… Ні, спочатку контейнери.

Я підійшов ближче, оглянув продовгуватий ящик. Лінія, що розділяла ящик на дві частини, якісь встромлені у неї циліндри, віконце з чорного скла, під віконцем сув’язь знаків і цифр і щось схоже на емблему: переплетені латинські букви О і О у чорному трикутнику.

— Такі контейнери два сторіччя тому застосовувалися для транспортування вантажів на модульних космічних кораблях, — сказав Дуглас, спостерігаючи за мною. — Ну що, показати, де виходить лаз із “Сейфа”?

Я з жалем випростався. Підсвідоме відчуття якогось відкриття зникло. Уже не вперше. Що ж, не треба насилувати пам’ять, думка повернеться. Вдома я поміркую над усім цим у спокійній обстановці.

— Веди, показуй.

Ми вилізли у досвітній ранок Ховенвіпу, і Дуглас показав мені печеру, де виходив на поверхню хід з архіву лабораторії. Сумнівів не було — саме з цієї печери невідомий обстрілював нас із Вітольдом з “дракона”. Збіг? Не може бути такого збігу, — якщо врахувати про-інформованість стрільця про справи на Ховенвіпі.

Лаз виходив за сто метрів од входу до печери на висоті близько метра, і я не звернув на нього уваги при першому огляді з Вітольдом після “знайомства” із стрільцем: мені з моїми габаритами пролізти в нього було б важко.