Стіни ніші стали прозорими, зник зал за спиною, ми зависли в повітрі без опори. За той час, поки тривала наша розмова, лабораторія досягла сірої рівнини, майже позбавленої рослинності.
— Звідки почнемо? — звернувся Юранов до Гната.
Той, примружившись, глянув на сонце, знайшов ділянку плато, від якої ми встигли віддалитися на кілька кілометрів, і ривком показав на неї.
— Орієнтир — білий прапор ліворуч, біля двох печер.
— Бачу.
На пульті зметнулися світлові стріли і збіглися в червоний напис: “Пуск програми”.
Над скелями знову розляглося грізне виття сирени.
Лабораторія пройшла над стіною.
Із залу за спиною долинули пожвавлені голоси операторів. Я з цікавості висунув голову із-за світлозавіси й здивувався: зал тонув у темряві, лиш навпроти кожного пульта, слабко освітленого ілюмінацією індикаторів, мерехтіли об’єми дисплеїв, не розсіваючи мороку вже на відстані простягнутої руки. Зненацька лабораторія уповільнила рух.
— Дев’ятий, Левченко! — гукнув начальник лабораторії. — Ваш канал випав з резонансу. Не ловіть гав.
— Автомат відпрацьовує підвищення радіаційного фону, — озвався невідомий Левченко ображеним тоном. — Прошу три хвилини на якість топозйомки.
— Стежте пильніше за змінами рельєфу. Даю три хвилини. Всім іншим — повтор серій.
Юранов жестом поманив Гната. Я також підійшов ближче.
— Гляньте-но, це вам знайоме?
На чорній, досі не прозорій панелі праворуч од пульта з’явилося дивне світле мереживо, схоже на малюнок черв’яка-деревоточця на корі дерева.
— Штреки?
— Так, точніше — система печер, в якій деякі природні ходи сполучені штучними тунелями. Глибина найнижчої печери близько ста п’ятдесяти метрів.
Гнат якийсь час розглядав зображення, потім похитав головою, гублячись у сумнівах:
— Ніяк не зорієнтуюся…
— Це прапор, — тицьнув пальцем у панель Юранов.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Непрохані гості » автора Василь Головачов на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ВІТОЛЬД СОСНОВСЬКИЙ“ на сторінці 2. Приємного читання.