Розділ 6 Каретня

Леслі перехилилася через спинку сидіння й зазирнула мені в очі.

— Ти вмієш чаклувати? — тихо спитала вона.

— Я вмію лише одне закляття, — сказав я.

— Покажи.

— Не можу, — відповів я. — Якщо я це зроблю, зіпсуються рації, стереосистема, а можливо навіть і запалювання. Саме так я й зламав свій телефон — він лежав у мені в кишені, коли я тренувався.

Леслі схилила голову вбік і холодно подивилася на мене.

Я хотів був протестувати, але у вікно постукала Беверлі, і я відразу опустив скло.

— Я вирішила повідомити вас, що дощ уже припинився, — сказала вона. — А вулицею йде велокур'єр.

Ми з Леслі вивалилися з машини, виявивши цим відсутність уміння стежити; згадавши, що не хотіли впадати в око, ми вдали недбалу бесіду. На наш захист я можу сказати, що щойно перед цим закінчилася наша дворічна служба в уніформі, а для констебля в уніформі впадати в око — основна задача.

У Беверлі, напевно, гарний зір, бо кур'єр був у самому кінці вулиці й наближався повільно й розмірено. Свій велосипед він штовхав поруч, це було підозріло, і я помітив, що заднє колесо гнуте. Я відчув неспокій, але не був певний, яким було це відчуття: моїм власним чи зовнішнім впливом?

Неподалік почав гавкати собака. Позаду нас мати сварила дитину, яка хотіла, щоб її понесли. Я чув, як десь дощ тік у каналізацію й напружився, намагаючись розчути… не знаю, що саме. А потім почув: тонкий, придушений верескливий регіт, який неначе долинав звідкілясь здалеку.

Велокур'єр мав досить звичайний вигляд: дуже обтисла жовто-чорна форма, кур'єрська сумка, до ременя якої пристебнуте радіо, блакитно-жовтий захисний шолом. У нього було вузьке обличчя, тонкі губи, гострий ніс, але очі були підозріло безвиразні. Мені не подобалося, як він ішов. Гнуте колесо чиркало по рамі, і голова чоловіка неначе кивала в такт кожному оберту. Я вирішив, що краще не дозволяти йому підходити ще ближче.

— Покидьок! — почув я позаду себе крик, а потім стук.

Обернувшись, я нічого не помічав, доки Леслі не вказала на подвійні скляні двері «Urban Outfitters». Якогось чоловіка жорстоко били об внутрішній бік дверей. Його висмикнули з поля зору, а потім знову гепнули ним об двері — достатньо сильно, щоб ті зіскочили з однієї з петель і з'явився достатній для втечі проміжок. Він був схожий на туриста або на іноземного студента: одягнений по-європейськи, в міру довге біляве волосся, на плечі досі висить сумка. Він потрусив головою, неначе його щось спантеличило, а потім відсахнувся, бо нападник різко розчинив двері й пішов до нього.

Це був низенький огрядний чоловік з рідким брунатним волоссям і круглими окулярами в дротовій оправі. На ньому була біла сорочка, до кишені якої був причеплений беджик менеджера. Він спітнів, лискуче обличчя було червоне від люті.

— Ти мене вже дістав! — закричав він. — Я намагаюся бути ввічливим, але ні, курва, тобі треба ставитися до мене, як до раба!

— Агов! — крикнула Леслі. — Поліція.

Вона пішла до них, тримаючи лівою рукою посвідчення, а праву опустивши на руків'я розсувного кийка.

— У чому проблема?

— Він напав на мене, — сказав молодий чоловік. Безумовно, з акцентом. Начебто, з німецьким.