Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Дато Туташхіа! Я багато доброго чув про вас. Ви маєте репутацію чесної, справедливої людини. Чому ви байдужі до цього зла? Адже гине людина!

Туташхіа зиркнув на мене, і напевне лише тому, що я назвав його справжнє ім’я. Потім перевів погляд на розбійників — і знову, щоб зрозуміти, чи вони почули мої слова, чи ні. Тільки переконавшись, що ніхто нічого не чув, він сказав:

— Це не моє діло. А ось коли воно стосується мене самого, тоді воно — моє. Ніхто не гідний мого втручання. Прийде до нього Кіку цієї ночі. Якщо втрутитися, може, й не прийде. Але потім усе одно по-своєму зробить, тільки ще гірше. Я це знаю! — Туташхіа замовк, потім махнув рукою і додав: — Поклав я край такому ділу!

Я кинувся до Кази Чхетіа й заторохтів:

— Що ви робите? Як вам не соромно? Краще вже силоміць... Чуєте?.. Краще згвалтувати...

Дружки з цікавістю видивлялися на мене, як на собачку, яка не знати чого задзявулила, поки Каза Чхетіа не вліпив мені лункого ляпаса й не взявся знову за карти.

Туташхіа розкурював люльку, випускаючи химерні клуби диму, і був весь у полоні своїх думок.

Я ледве доплентався до своєї кімнати, впав на постіль і заплакав.

Рипнули вхідні двері духану, клацнули засуви. Я злякався, що Дуру почує мої схлипування, запідозрить щось зле, а ці негідники вирішать, що я навмисне хочу попередити хазяїна, і тоді мені капець. Я проковтнув сльози.

У вікно видно було чисте, засіяне яскравими зірками небо. Одна зірка зірвалася, перетнула небозвід і згасла.

На мене налягли цілоденна нервовість і втома, скувало напруження, і я заснув.

Скільки часу минуло — не знаю. Рипнув тапчан, і я прокинувся. Чернець, здавалося, спокійно сопів собі в своїй постелі. Туташхіа лежав під буркою, не роздягнувшись, і дивився на стелю. Один раз глянув на мене, як заскрипів мій тапчан, і знову вп’явся очима в стелю.

Мене, як шашіль, точила думка: прийде чи не прийде Кіку забирати обіцяного капшука?

Кімнати розділяла стіна з каштанових дощок. Квалтава і його дружки були поряд. Чути було шепіт і розкотисте п’яне хропіння. Про що шепталися, я розчути не зміг.

Проспівали перші півні. Туташхіа підвівся, набив люльку, задимів. Докуривши, знову загорнувся в бурку й ліг.

Минуло ще десь з годину. В сусідній кімнаті тихо спитали:

— Хто там?

— Це я! — почувся шепіт Кіку.

То був приглушений шепіт, немов її взяли за горло й змусили вимовити ті слова.

За стіною квапливо заговорили, зашамоталися. Потім шум стих, і Каза Чхетіа сказав: