Розділ «Бентежний дух Дати Туташхіа»

Роман «Дата Туташхіа» з’явився друком понад десять років тому на сторінках грузинського літературного журналу «Ціскарі» (1972) і викликав великий інтерес широкого читацького загалу. Кожного чергового номера журналу чекали схвильовано й нетерпляче, а потім палко сперечалися, заглиблюючись у прочитане.

А читати «Дату Туташхіа» можна по-різному. Можна прочитати роман як цікаву книжку, пригодницький твір, сповнений детективних елементів; можна прочитати як історико-соціальний художній твір, де правдиво зображено певний період (кінець дев’ятнадцятого й початок двадцятого століття) життя Грузії; прочитати як твір, що має розмаїтий і надзвичайно колоритний типаж (у ньому близько сорока активних персонажів!); як психологічний роман, у якому з філігранною майстерністю виписані складні людські взаємини й глибини людської душі; можна простежити в ньому й філософські проблеми, ідеї та ідеали; зрештою, знайти вічні атрибути Існування роду людського, які не відімруть, поки на землі живуть люди.

Звичайно, всі ці такі різні компоненти не лежать в романі відокремленими шарами. Вони — взаємопроникаючі і взаємодоповнюючі інгредієнти (а не механічні складові частини) одного величезного цілого. Мабуть, ця багатоплановість — запорука того, що роман охоче читають люди різного рівня — від землероба до витонченого інтелектуала,— і читають не тільки в Грузії. Роман друкується російською та мовами народів Радянського Союзу, перекладається іноземними мовами.

Українському читачеві хочеться повідати, що для тих, хто близько знає Чабуа Аміреджибі, немає нічого природнішого за той факт, що з-під його пера вийшов саме такий твір. Інтелігентна людина з витонченими манерами, гарно вихована, приємний співрозмовник, пречудовий оповідач, у розповідях якого завжди переплітаються й поєднуються і цікавий елемент, і гумор, і складні міркування, і осягнення смислу розказаної історії, і вміння висловити все образно, — таке перше враження від нього. А згодом ви зрозумієте, що витонченість і природжений артистизм цієї людини спрямовані не на те, щоб справити ефект на присутніх, а на те, щоб підняти до свого рівня співрозмовника чи слухача.

Чабуа Аміреджибі вірний багатовіковій літературній традиції, згідно з якою книжка насамперед має привабити, захопити. Та це лише одна сторона питання, до того ж не найважливіша. Значно важливіше — ціла галерея майстерно виписаних, цілком самобутніх персонажів, які діють у надзвичайно складних життєвих ситуаціях, уміння проникнути в найпотаємніші куточки людської душі. Важливіше — злиття емпіричного й міфологічного планів буття. А найголовніше — ті етико-філософські проблеми, які порушує автор.

Романові передує епіграф, який логічно продовжується в епіграфах кожного з чотирьох розділів. А всі п’ять епіграфів разом складають самостійну новелу-міф. Вони органічно скріплюють архітектоніку всього великого твору, який теж складається з окремих новел. Безпосередньо з автором ми зустрічаємося тільки у вступі, потім він передає слово головному оповідачеві — графу Сегеді. Все, що розказує граф Сегеді, є сюжетним стрижнем книжки, на який ніби нанизані ще близько тридцяти новел, викладених від імені інших персонажів. Поняття «новела» вживається тут, звісна річ, умовно, оскільки це не просто збірник, у якому окремі твори пов’язані ідейно й тематично, а художньо-композиційне ціле Але й з цього погляду «Дата Туташхіа» — незвичайний твір. Кожна з багатьох історій, описаних у ньому,— справді самостійна новела і разом з тим, по-перше, ніби продовжує попередню новелу й таким чином є ланкою в нерозривному ланцюзі розвитку сюжету, а по-друге — присвячена долі двох головних героїв роману — Даті Туташхіа і Мушні Зарандіа. Ось чому, хоч кожна з цих новел і читається як самостійний твір, зрозуміти справжнє її значення й призначення можна тільки виходячи з усього роману в цілому. Перед нами складне органічне ціле, глибинний смисл і значення якого випереджає його складові частини,— розуміння цих частин не може бути повним без сприйняття їх у єдності. Це справжній діалектичний зв’язок частин і цілого — все у напруженому русі, все в гармонії, все обумовлене й визначене саме єдністю й звучить поліфонічно.

Від оповідачів новел (жандарм, робітник, революціонер, розбійник, лікар, інженер, адвокат, поліцмейстер, священик, вчитель, стражник, ремісник...) ми дізнаємося про їхню особисту долю, про долю десятків людей, і перед нами дедалі виразніше вимальовуються їхні психологічні портрети: характеризуючи головних героїв роману Дату Туташхіа й Мушні Зарандіа, вони мимоволі характеризують і себе самих.

У загальному епіграфі до всього роману сказано: «... І дано було людині Совість — щоби вона сама могла викривати вади свої; Силу — аби їй стачило снаги долати їх; Розум і Доброту на пожиток собі й близьким своїм, бо лиш те благо, що йде на користь ближнім; Жінку — аби ніде не уривався й вічно жив рід людський; Друга — аби осягала вона міру свого добра і жертовності заради ближнього; Вітчизну — аби було їй чому служити і за що життя своє віддати... І цілий Світ — аби було де все те вершити й величати любов ту велику, що й була господом богом її».

Уже з перших рядків автор дає зрозуміти, що йтиметься про основи основ людського буття, про його найістотніші модуси.

Автор веде розповідь у минулому часі, але це аж ніяк не означає, що він має на увазі людство до його гріхопадіння у зв’язку з «древом пізнання», Атлантиду, блаженні острови чи Аркадію. Він не малює картину ідилічного минулого роду людського, а говорить про можливу форму його ідеального існування: так може й має бути, коли людина залишається людиною, коли совість для неї — хист бачити свої вади, друг — мірило й ціна буття І таке інше.

Коли народ живе так, то його внутрішнє життя осяяне світлом любові й доброти. З того самого епіграфа: «Віра і звичаї батьківські сповнювали любов’ю тіло й душу людини. І був суддею над народом і правив ним чарівний юнак і статний лицар — Туташха. Не будучи людиною в плоті, був він, одначе, духом людським, що в лоні душі пробував і в усі її куточки проникав. І породила та віра розум, мудрість і проникливість у все суще... І видів Туташху народ, як він у храмі пробував, але подібний був до людини і владаря, й дотримувався його заповідей як законів єства».

Туташха — ім’я, відоме з колхідської міфології. Буквальне його значення — «день місяця». Земне втілення Туташхи — герой роману Туташхіа («Син місяця»). Місяць посідав чільне місце в грузинському язичеському пантеоні. Після прийняття християнства (IV століття) у свідомості народу його замінив святий Георгій — юнак на білому коні, який убиває дракона.

Та головне тут є те, що міфологічного Туташху автор подає як людського духа, як сутність, що перебуває в глибині людської істоти. Це має свідчити і про те, що автор бачить у ньому ті начала людського духу, що є носіями вищезгаданих етичних принципів.

Якщо визнати таку інтерпретацію, то правильна буде й така думка: роман «Дата Туташхіа» автор так задумав, що, заглиблюючись у нього, ми виявляємо в ньому два невіддільні один від одного плани — емпіричний і духовний.

Емпіричного плану довго й шукати не треба — це роман у цілому, все те, що в ньому розказано (звичайно, крім епіграфів). А про духовний план скажемо так: трагедію, розіграну в емпіричному плані, можна прочитати також як боротьбу внутрішніх начал, що виникла в душі окремої людини чи роду людського в цілому, як трагедію окремого суб’єкта чи роду людського взагалі. Тому протиставлення й боротьбу головних героїв — Дати Туташхіа і Мушні Зарандіа — можна розглядати як боротьбу добра і зла, що відбувається в душі кожної людини. Дата Туташхіа і Мушні Зарандіа фактично є дві іпостасі однієї особи, це — одна душа, що на смерть бореться сама з собою.

Існує думка, що саме така модель є основою «Одіссеї», «Бхагават-гіти», «Божественної комедії»... Таку саму модель вбачає автор цих рядків і в поемі Шота Руставелі «Витязь в тигровій шкурі».

Та хоч би в якому плані — емпіричному чи духовному — ми читали роман, він й все одно тільки і тільки про найголовніше — про наріжні проблеми буття (добро і зло, совість, сила, дружба, народ, світ...), про одвічні й вічні істини, без яких людське існування втратило б будь-який сенс.

«Дату Туташхіа» автор писав десять років. Десять років тривало єдиноборство Чабуа Аміреджибі і з самим собою, і з грузинським словом, поки він, як одержимий, долав страшні безодні, виходив на бажану вершину... А втім, не будемо забігати наперед.

Звернімося до епіграфа першого розділу роману: «Проникли вивідувачі з племені, що поклонялося Мамоні, і розсіяли скрізь зерна спокуси. Впало зле зерно в землю й буйно заврунилося, бо корінням своїм сягало геєни й живилося отрутою її. Виросла квітка красива, але згубна для плоті того, хто припадав до неї, бо дихання її було отруйне. А люд дивився й радів красі тієї квітки, п’янів від пахощів і не думав про майбутнє. Упали замки й заминки з тих темниць, де були позамикані вороги розуму й душі людської, і відкрилася дорога Скорпіонам, і розгорілася захланність. Позаздрили люди чужому достатку, перейнялися злістю одне до одного, і скаламутився розум їхній. Здійняла людина меч на ближнього свого, затулилася щитом від друзів, І не стало народу. І тоді Туташха вступив у бій з вадами світу. Багато добра зробив він бідним, повергнув у прах багатих; учинив правосуддя над неправедними й захистив зневажених; уселив мир у серця ворогуючих і вигнав зло з душ людських, але примножилося: зради поміж братами, перелюбства між подружжями, невдячності удостоєних ласки, гордовитості можновладних, криводушності підлеглих, лукавства вчених, підлесливості неуків, лжі книжників. І збентежився тоді Туташха, бо не знав він, як внести мир і спокій у серця. І сказав він, розгубившись: «Не знаю, що чиню, добро чи зло. Краще схрещу руки на грудях і закличу силу свою до бездіяльності». І одвернувся Туташха від народу свого, перестав слухати стогін його, бо не був богом Туташха». Це — в плані міфологічному. А в плані реальному: земне втілення Туташхи — юний Дата Туташхіа — через певні обставини стає абрагом. Характером своїм благородний лицар, він і в цій ролі намагається творити добро. Але в усіх випадках його спостигає гірке розчарування. І зрештою абраг, який мріяв про боротьбу з насильством, несправедливістю й корисливістю, наприкінці першої частини роману доходить висновку, що ніхто не гідний того, щоб втручатися в його справи, допомагати йому в біді.