Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Він забрав наших коней!

— Ти навіщо погнав наших коней, Дато Туташхіа?

— Ану залиш наших коней!..

— Будемо стріляти!

— Ви — нікчеми, здатні стріляти лише в духанника! У мене ви не вистрілите, негідника. Не тієї ви породи, сучі виродки!

То була правда: розбійники жодного разу не вистрілили, вони й гадки не мали гнатися за ним. Лишилися біля входу в духан і нескліпно дивились, як Дата Туташхіа тікав з їхніми кіньми.

Каза Чхетіа забіг у духан, вихопив з рук у стеряної Кіку капшук і метнувся наздоганяти своїх.

Вони зникли й більше не поверталися в ті краї.

Дзоба одходив від заціпеніння, він знову тяжко заридав.

Кіку, навіть не відчувши, що капшук у неї відняли, все ще безтямно дивилася кудись у простір і бурмотіла:

— Ось гроші, тату! Багато грошей, тату!

Я повернувся в кімнату. Чернець так і не підводився.

— Вставайте, батюшко. Не час спати в день страшного суду!

— Коли людина грішить — господь німує! — мовив чернець і встав.

Ми винесли тапчан Дати Туташхіа в залу й поклали на нього небіжчика. Обидві кулі поцілили Дуру в живіт.

Чернець почав молитися.

У мене заболів живіт, і я вийшов надвір. Стояла спокійна ніч. На небосхилі червонуватим світлом горіла ранкова зірниця.

Я згадав, що у мене в кишені наган. Не роздумуючи і не вагаючись, я шпурнув його в дірку нужника. На серці враз одлягло. Якщо обшукуватимуть, подумав я собі, при мені вже не буде зброї. І понині не можу збагнути, як сама думка не те що вистрілити, а підняти зброю могла спасти мені в голову. Видно, щось підказало мені — якби я чинив опір, мені був би капець.

Помирати нікому не хочеться.

У тих краях я пробув ще рік. А може, й більше. Кіку після тієї ночі збожеволіла. Кілька місяців по тому Дзоба знайшов її в лісі, вона сиділа під вільхою. І була мертва. Як сиділа — так і померла.