Розділ «Дата Туташхіа роман»

Чернець сидів спиною, він нічого не бачив, але чув усе.

— Боже, поможи, боже, поможи, боже, поможи! — прошепотів старий і тричі перехрестився.

Туташхіа зиркнув на ченця. Потім перевів погляд на стіл.

Стояла напружена тиша.

У каміні ледь затріщали дрова, але в тиші той тріск пролунав, як постріл.

Десь у кімнатах щось глухо стукнуло. Певно, Дуру і Дзоба пересовували тапчани.

І знову запала тиша.

— Які все ж таки негідники! — тихо, майже сам до себе проказав Туташхіа.

Сказати він сказав, але, мені здалося, одразу ж прикусив язика, немов осмикнув себе: годі патякати, абраг!

Запропонувати таке чистій п’ятнадцятирічній дівчинці, котрій батько втовкмачив у голову уявлення про надзвичайну силу грошей, могла тільки людина, що зовсім пустилася берега. І ніхто інший! Я ладен був зірвати замір Кази Чхетіа, але що міг я, беззбройний одинак, духовно не готовий до такого кроку, недосвідчений у противенстві?

Кіку стояла, опустивши голову, вп’явшись очима в монети, і я відчував, яких гарячкових сил коштує їй зібратися з волею і стійкістю. Розумів це і Бодго Квалтава.

— Їй, бачте, мало,— сказав він.— Ти тільки подивися на неї! Та за два червінці потійський поліцмейстер роздягнеться. Чуєш, дівко? Ну, гаразд. Ось тобі ще червінець, і роздягайся. Уявляй, наче ти в Ріоні купаєшся, на тебе з кущів зирять, а ти й не туди-то.

Бодго Квалтава шпурнув Кіку до двох червінців ще й третього, наче собаці обгризену кістку.

Каза Чхетіа взяв ту третю монету й поклав у купку на дві перші.

Кіку всю пересмикнуло, та так видимо, що всі помітили.

Мене тіпало від власного безсилля. Чекати більше не можна було, і я ледь чутно прошепотів своїм співтрапезникам:

— Треба втрутитися. Досить їй один раз піти на це, і її не втримаєш. Поті під боком. Буде вона портовою блудницею. Комусь же треба втрутитися!

Я дивився на Туташхіа — і вимагаючи, і дорікаючи, і благаючи. Він зиркнув на ченця, потім перевів погляд на мене й сказав навмисне байдуже:

— Це не моє діло. Не буду я втручатися.— Трохи помовчав і додав: — Нічого путящого з цього не вийде.— І нікому це не потрібно... Якщо це в неї в крові, у вдачі,— так тому й бути. Все одно вона по-своєму зробить. Немає таких, хто гідний заступництва!

Чернець слухав, боячись мовити слово, а коли Туташхіа змовк, раптом обернувся до Кіку і пролепетав: