Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Давай вийдемо подивимося, що там...— шепнув я Гогі.

Гогі зрозумів, як знемагаю я від нудьги. Він теж був дуже схвильований і лиш над силу намагався зберегти спокій.

Ми вийшли в коридор. Дембін стояв на площадці поверху і дивився вниз.

— Канарейка в підвалі,— сказав він.— А Дата казав, що він спочатку підніметься сюди... І Коц з ним у підвалі.

— Прийде,— щось прикинувши в думці, мовив Гогі.— Все правильно. Звичайно... У них же сьогодні діло є в підвалі.

Гогі навшпиньках підійшов до нашої камери, відсунув вічко і став з кимось перешіптуватися. Мабуть, Дата стояв по той бік дверей. Грюкнули двері, що вели в підвал, але не клацнув засув, і ключі не дзвякнули. Канарейка вийшов з підвалу й не замкнув за собою дверей! Значить, він збирається одразу ж повернутися. Я ще трохи подивився. Комендант був сам, уже йшов першим поверхом!.. Дембін завмер коло дверей камери каторжан. Ми сховалися в клозеті. Гогі погасив світло, і це теж було важливою деталлю операції...

Не минуло й хвилини, як Канарейка ввійшов у освітлений двома тьмяними лампочками довгий коридор нашого поверху. Лука Петрович припав до вічка і, як велів йому Дата, лунко брязнув по дверях в’язкою ключів. Звук прокотився по всьому коридору й привернув увагу Канарейки. Дембін відхилився од вічка камери каторжан і, повернувшись, уткнувся носом у вічко камери навпроти. Канарейка, як завжди, рушив у протилежний бік коридора і, ступивши кілька кроків, одразу побачив порушення — з трохи прочинених дверей клозета не падало світло. Він одчинив двері й увійшов, але тьмяне коридорне світло не могло розігнати темряви, що залягла тут. Ми стояли, припавши до стіни біля самісінких дверей. Канарейка ввійшов і ще не встиг розглядіти наших тіней, як на горлі й біля серця відчув дотик ножів. Ще мить, і йому зав’язали очі рушником. Він підняв руки вгору, і в’язка ключів од поверхів опинилася у мене в руках.

Гогі засвітив світло, і через якихось дві хвилини Канарейка стояв у самій білизні, а я вже красувався в його мундирі. Лоладзе швидко приліпив мені вуса, покрутився кругом мене, поколотився, домагаючись можливої схожості — взірець поруч, діло немудре! Ще раз обдивився мене й радісно, з почуттям великої гордості розвів руками й сказав Гогі Цуладзе:

— Ні, ти поглянь, який схожий!

Цю частину операції було закінчено.

— Feci quod potui, îaciant meliora potentes[42],— з театральною пишномовністю сказав Лоладзе й вийшов у коридор.

Канарейка і наглядач лишилися в клозеті під вартою двох каторжників у масках. Гогі на мигах звелів їм пильнувати, і ми вийшли слідом за Лоладзе.

Я відчинив нашу камеру, і Дата Туташхіа з Поктією, весь наш комітет і ще кілька добровольців вийшли в коридор. Пригадую, перш ніж переступити поріг, Петро Андращук перехрестився і щось прошепотів — мабуть, помолився. Загаявся і Класіон, урочисто прошепотівши сам собі:

— Класіоне Квімсадзе!.. Настала велика хвилина твого життя! — Він опустив очі долу і лиш по тому переступив поріг.

Дата Туташхіа оддав ключі від нашого поверху Хомі Комодову. Пошепки двічі повторив кожному його завдання.

Нарешті Дембін і я — себто наглядач і комендант Канарейка,— ведучи під своєю вартою Дату Туташхіа, Поктію, Андро Чанейшвілі, Олексія Снєгира, Езіза Челідзе, Петра Андращука і Класіона Квімсадзе, почали спускатися вниз. Хома Комодов, Амбо Хлгатян і Гогі Цуладзе лишилися нагорі й пішли по камерах роз’яснювати становище, читати звернення, виявляти добровольців... Одне слово, роботи було багато.

Замок третього поверху не піддавався. Руки в мене тремтіли, може, я хвилювався того, що за спиною в мене людям уже уривається терпець, вони нетямилися, і ось-ось хто-небудь міг сказати — дай, я відімкну! Наглядач, чи то він був поруч, чи то підійшов саме на ту шамотню,— не знаю, та щойно я відчинив двері, як він виструнчився переді мною.

— Кру-гом, тварюко! — Не встиг я доказати оте «тварюко», як побачив його спину й краї рушника, що перехопив йому голову.

На цьому поверсі лишилися Андро Чапейшвілі та Езіз Челідзе. Ми спустилися на другий поверх... Не варт уже й розказувати. І тут, і на першому поверсі повторилося майже те саме, що й у нас нагорі. Коротше кажучи, поріг підвального коридора переступили я і Лука Петрович. За дверима лишилися Класіон Квімсадзе, Поктія і Дата Туташхіа.

Дата Туташхіа не раз, бувало, казав мені: сміливість — це звичка! За той короткий час, що ми спускалися з нашого поверху в підвал, я так звик хапати наглядачів, що, побачивши милого Коца і ще милішого Моську, прямісінько рушив до них. Я йшов повільно, побризкуючи ключами. На відстані трьох-чотирьох кроків від мене, опустивши голову, але дуже впевнено ступав Дембін. Я зупинився біля однієї камери й зазирнув у вічко. Те саме зробив і Дембін — так ми домовлялися. Коц сидів у кіпці коридора на стільці. Поруч, виструнчившись, стояв Моська. Коли я ввійшов у коридор, Коц лиш одним поглядом удостоїв мене своєї начальницької уваги й одвів знуджені очі кудись убік. Моська стояв, то на нас позираючи, то до Коца прислухаючись.