Розділ «Дата Туташхіа роман»

Я попросив наглядача повести нас на вечірній туалет першими. Черга йти до клозета доходила вже до другого кінця коридора, і раптом я помітив, що Дата Туташхіа хвилюється. І всім членам комітету передався його неспокій. Домовленість була така, що кожен має триматися, як завжди,— хто лежати, хто грати в нарди, хто просто тинятися по камері. Все виходило навпаки. Усі сиділи на своїх нарах і думали, думали, думали.

Сходила вже в клозет і остання камера. Ми з Датою припали до дверей, ловлячи кожен звук у коридорі...

Ось увійшов до своєї камери останній арештант!

Ось клацнув засув і дзвякнули ключі.

Камеру замкнули.

Наглядач відмикає камеру каторжан: знову дзвякають ключі, скрипить засув, клацнув, ударившись об стіну, метал... Кроки... Човгають багато ніг, і... цілковита затаєна тиша.

— Взяли! — прошепотів Дата.

— Кого взяли? — я нічого не зрозумів.

— Наглядача,— заспокоїв Дата,— ключі вже в Гогі Цуладзе!..

Двері клозета рипнули і з шумом зачинилися. Хтось підійшов до камери каторжан.

Гогі Цуладзе засунув засув на дверях камери, замкнув замок.

Тепер кроки в напрямі до нас — нерівне, квапливе човгання... Хтось зазирнув у вічко нашої камери. Вічко закрилося, і трохи прочинилися двері. За ними промайнула і зникла постать Гогі Цуладзе. Дембін, я, Лоладзе і Дата Туташхіа вийшли в коридор. На порозі камери мене раптом пойняло велике бажання обернутися на наших, подивитись, як вони реагують... але я не встиг.

Дата взяв у Гогі в’язку ключів і став замикати нашу камеру. Гогі пішов уперед, ми втрьох подалися за ним у клозет.

Наглядач із зав’язаними очима, в самій білизні, босий, стояв у кутку, спиною до нас. У нього на потилиці стирчав товстий вузол, кінці рушника звисали на плечі. Це чомусь нагадало мені дівчинку з довгими стрічками, схожу на амура, яку бачив я на пароплаві, що йшов з Новоросійська в Батумі.

Дата увійшов слідом за нами і на мигах звелів Дембіну переодягтися. Одяг наглядача тримав один з двох незнайомих, яких ми застали, коли ввійшли сюди. Обидва були в масках. Гогі подав маску мені й Лоладзе.

Дембін, переодягаючись, страшенно хвилювався, руки не слухалися, тремтіли... Пам’ятаю, ніяк не попадав ногою в чобіт — не міг встояти на одній нозі. Дата за руку підтримував його. Нарешті переодягся. А коли все закінчив, Лоладзе поправив на Дембіні одяг, надав йому, сказати б, натуральнішого вигляду: відпустив пояс, напустив над поясом сорочку, поправив шинелю, збив шапку трохи набакир, як любив наш наглядач...

Продзеленчав відбій.

Дембін і Дата вийшли в коридор. Лоладзе, Гогі Цуладзе, я і ті двоє каторжан, один з яких тримав під боком у наглядача великий саморобний ніж, лишилися в клозеті.

Через кілька хвилин ми почули, як відчинилися двері камери, а потім їх замкнули. То Дембін упустив до камери Дату.

А нам треба було чекати — п’ятнадцять, двадцять хвилин, може, півгодини,— поки комендант Канарейка прийде на наш поверх.