Розділ «Дата Туташхіа роман»

Граф Сегеді

Як розвивався бунт, я, можна сказати, знаю все, аж до пікантних подробиць. Один з моїх колишніх підлеглих від початку до кінця був свідком подій, але, наголошую,— тільки свідком і спостерігачем. Незважаючи на те що в’язничне відомство було однією з підвладних йому установ, він не мав у ньому навіть дорадчого голосу. Я вже казав, що так було вирішено в Петербурзі. Але, так чи інакше, мій колишній підлеглий через якийсь час після того, як арештанти захопили в’язницю, стояв на караульній вишці, а всередині відбувалося ось що: у темряві гасали сотні людей. Навколо корпусу вже здійнялися величезні купи каміння й цегли — арсенал на випадок штурму. Чути було скрип риштовання біля недобудованого корпусу, хряскали, падаючи на землю, дошки, люди озброювалися — хто ломакою, хто камінням, хто киркою або ломом.

Хтось вигнав з камер чоловік п’ятдесят арештантів. Вони носили дерево від того будинку, що стояв у риштованні, й споруджували барикади. Робота кипіла, чути було десь здалеку короткі розпорядження, очевидно, бувалих людей.

Трохи згодом до першої барикади пригнали юрму наглядачів і під свист і галалакання змусили їх перебратися через неї. Хвіртка у воротах відчинилася, і солдати, що залягли по той бік огорожі, перерахувавши наглядачів, ніби арештантів, випустили їх на волю. Хвіртка зачинилася.

На світанку в’язниця була схожа на укріплену фортифікаційну споруду. На барикадах засіло багато людей. Бойовий дух, озброєння — наносили гори каміння й битої цегли,— дисципліна свідчили про участь обізнаних з цією справою людей. Кухня почала роздавати вранішній кандьор. У першу чергу сніданок подали на позиції. Обслуга працювала точно й беззаперечно виконувала розпорядження чергових та інтендантів.

Одразу після сніданку на подвір’ї в’язниці страшенно засмерділо — наче вичищали асенізаційні ями. Один з ватажків вів загін, який ніс нечистоти й виливав їх прямо на барикаду перед головними воротами. Ватажок той був арештант Класіон Квімсадзе. Той самий Квімсадзе на площадці третього поверху недобудованого в’язничного корпусу керував спорудженням незрозумілого механізму. Інші ватажки поки що не з’являлися.

Перший контакт з бунтівною в’язницею було встановлено з допомогою інтенданта Чарадзе. Йому прочинили хвіртку в головних воротах, він просунув голову.

— Я через оте смердюче звалище провіанту не перетягну! — горланив Чарадзе.— Це ж не мало, на п’ять тисяч чоловік та на три дні... Ф-фе, як ви тут усе запоганили. Ану, розчищайте мені дорогу.

Усі мовчали.

— Ви що, не чуєте? Вам кажуть!

— Нехай знімуть грати хоча б з одного вікна адміністративного корпусу й передають через нього,— сказав хтось голосно.

— Аякже! Так вони вам і познімають грати!— кинув Чарадзе, і хвіртка грюкнула й зачинилася.

О десятій ранку намісник затвердив склад оперативного штабу. Приборкати бунт доручили полковникові Кубасарідзе. Після короткої наради до одного з вікон адміністративного корпусу приставили солдатів, заходилися знімати грати. Арештанти, вирвавшись на подвір’я, першу перемогу відсвяткували неймовірним ревом, і інтендант Чарадзе передав триденний пайок усього контингенту представникові, якого призначили бунтівники. То був арештант Шалва Тухарелі. Він і зараз живий, працює в селі завпедом середньої школи. Та частина моїх записів, де розповідається про внутрішні, не відомі слідству стосунки, побудована за розповідями Шалви Тухарелі.

Провіант приймали не більше як п’ятнадцять хвилин, і сам Шалва Тухарелі провів останній мішок. Солдати підмели віником на підвіконні, витерли мокрою, а потім сухою ганчіркою, і на вікні став полковник Кубасарідзе.

— Здрастуйте, арештанти! — гаркнув полковник.

Ніхто не відповів на його привітання.

Кубасарідзе озирнувся через плече, і з обох боків біля нього з’явилося по офіцеру, на чин нижчих.

— Арештанти! — промовив полковник улесливо.— Я не розумію, чим ви схвильовані, навіщо оцей гармидер... це сміхотворне безладдя?

Знову мовчанка.

— Ось, скажімо, ви!.. Прошу вперед, виходьте, виходьте! — запросив когось із шушвалі один з офіцерів. Мабуть, до того, кого він кликав, уперше за життя зверталися на «ви», та ще так чемно, і бідолаха, механічно скоряючись, ступив два кроки вперед.