Розділ «Дата Туташхіа роман»

Отже, лишалося п’ятсот чоловік, які, на нашу думку, мали б підтримати бунт, взяти на себе основний тягар, а кращі з них навіть стати ударною силою. Хто були ці люди? Більшість з них уже брали участь в боротьбі проти царизму — від масових виступів до індивідуальної протидії. Їх було засуджено на тривалий час, від п’яти до десяти років. Вік — від двадцяти до п’ятдесяти. То були, як правило, люди, характер і світогляд яких уже сформувалися. Кожен з них чесно працював і попав у в’язницю лише з ласки прогнилого ладу.

Зверніть увагу: маса, готова до вибуху, вже була в наявності; сила, що озброювала тактикою і могла перетворити стихійні дії маси на організований заколот, існувала; не було лиш конкретного приводу, причини, яка могла б переплавити масу на діючу юрбу. І ми зобов’язані були не допускати виникнення причини.

Другу половину моєї доповіді становив добре продуманий комплекс профілактичних заходів. Малося на увазі, що проблемою можливого бунту займеться жандармерія, але сталося не так. Питання цілком передали відомству місць ув’язнення. Не буду оцінювати роботу того відомства, розповім лише, який шлях вони обрали, і, гадаю, все буде зрозуміло.

Події, зокрема в Тифліській губернській, тобто Ортачальській в’язниці, розгорталися так: одного погожого дня начальники корпусів обійшли свої володіння й прочитали арештантам буллу, що її написав пан Коц. У ній було сказано щось на зразок того, що зараз у Російській імперії встановлено народовладдя, яке здійснює Державна дума. Будь-яка агітація проти народної влади прирівнюється до дії, спрямованої проти народу, з чим його величність імператор всеросійський миритися не буде. Якщо хтось думає, нібито обіцяною маніфестом свободою слова можуть користуватися й арештанти,— нехай згадає, що маніфест видано для громадян, а арештанти від часу винесення вироку позбавлені громадянських прав. Отже, арештант не громадянин! Такий зміст, сказати б, теоретичної частини коцівської булли. А далі йшли санкції, тобто покарання: за хулу цареві — п’ять діб карцеру; за паплюження Державної думи — чотири доби; словесна образа міністрів, таємних радників, церкви чи представників вищого духівництва оцінювалася трьома добами; найдешевше обходилися поліція та в’язнична адміністрація — дві доби. Меншого покарання булла не передбачала, і Коцова великодушність здавалася незрівнянною. Нововведення стало приводом до численних жартів і дотепів. Дембін написав пародію на буллу і розіслав її по всіх камерах, умудрилися навіть підкинути один примірник на стіл панові Коцу. Лука Петрович Дембін був російський письменник, досить відомий на той час не лише гострим пером, а й тим, що царський уряд раз по раз запроторював його у в’язницю.

Пан Коц енергійно взявся за виконання того, що понаписував у своєму посланні. Найперше він посадив у карцер Дембіна на дві доби — за образу в’язничної адміністрації! Потім у карцер посадили по одній душі з кожного поверху і, щоб продемонструвати реальність покарання, проголошеного в буллі, одному дали п’ять діб, другому — чотири, третьому — три і четвертому — дві доби. Ніякої помилки; всі четверо були, так би мовити, штатні агітатори підпілля, а не якісь там добровольці, котрі діяли ще активніше, ніж ті, що працювали за завданням, і тому, на думку Коца,— ще більше винні. З цього змовники, якщо тоді були такі, мали б зробити два висновки: перший, що Коц мав намір твердо провадити намічену ним політику, а другий — він прекрасно знав, що робилось у в’язниці. Він наполегливо й далі карав агітаторів, і саме агітаторів, які працювали за завданням революціонерів. Підпільники не відступали — посилили роботу, не відступав і Коц — посилив репресії. Минуло півтора місяця, начальники корпусів довели до відома арештантів буллу начальника в’язниці: з тим, хто потрапить до наших рук удруге, а тим паче втретє, я розправлюся так, що він не тільки назавжди відучиться ганьбити царя й Державну думу, а від сорому носа більше не висуне!

Не існує на світі загадок, яких арештанти не могли б точно відгадати,— це істина давня, і всі її визнають, але відгадати суть Коцової погрози було не під силу. Що міг придумати Коц, щоб заткнути рота отим красномовним, чудово підготовленим, захопленим пропагандистською роботою гімназистам? Чим можна було їх залякати, до того ж так, щоб вони носа від сорому не висунули?!

Шалва Тухарелі

Спочатку в оргкомітеті нас було семеро: Хома Комодов, Андро Чанейшвілі, Олексій Снєгир, Амбо Хлгатян, Езіз Челідзе, Петро Андращук і я — Шалва Тухарелі. Дата Туташхіа до комітету, зрозуміло, не ввійшов, але ми лежали поруч, і він не тільки був у курсі всіх справ, а й став мимовільним учасником усіх обговорень і планів. Класіона Квімсадзе ми обрали старостою камери, він узяв на себе нагляд за підозрілими арештантами й забезпечення конспірації. Дата Туташхіа, не бажаючи розлучатися з Поктією, привів його в камеру й дав місце біля себе. Кінець кінцем Поктія виявився хлопцем дуже славним, але він був неперевіреною людиною, і це довго непокоїло нас. Дивно, що здогад Хоми Комодова, нібито Поктія вкрав голубів у сина городового, був правильний, коли не зважати на одну дрібницю: голуби належали нащадкові військового прокурора! Поктія невдовзі зрозумів, яку серйозну й небезпечну справу ми готували, вважав за честь брати в ній участь і без перекорів, обережно й розумно виконував усі доручення, навіть і дуже небезпечні.

— От коли б дістати як-небудь ключі від камер і корпусів! — сказав якось Петро Андращук.

— Ну то що? Масу може захопити тільки афект, а не те, що однієї прекрасної миті відчинять камери. Камери в нас і так завжди навстіж повідчиняні... Афект потрібен. А щоб викликати афект, привід, причина потрібна,— хто знає, вкотре вже доводив Хома Комодов.

— Хтось розумний міг би підштовхнути адміністрацію,— сказав Класіон,— придумати б щось таке... змусити її вдатися до крайніх заходів, і ось вам вибух маси!

— Те, що ти пропонуєш,— шахрайство,— заперечив Хома Комодов.— Маса інстинктивно зрозуміє цю спровокованість. На таку приманку вона або зовсім не піде, або прийде, поклює, розкуштує й виплюне наживку, тобто кине нас уже з перших кроків. А однієї такої помилки досить, щоб маса назавжди втратила довіру й повагу до політичної групи, яка спровокувала її виступ. Тому й не можна цього робити, Класіоне!

— Ну що ж, натягайте білі рукавички, подивимося, який ви бунт улаштуєте! — огризнувся Класіон.— Поживемо — побачимо, а мені нікуди поспішати!

І справді, лишалося тільки чекати. Здавалося, ми в безвиході й треба махнути на все рукою, але в усіх було передчуття чи надія, в декого навіть упевненість, що привід знайдеться. Усе, що відбувалося навколо нас, ми розцінювали тільки з одного погляду: привід це чи не привід.

— Проповідник близький до відкриття — запам’ятай мої слова.— Дата Туташхіа часом називав Класіона проповідником.

Я почав приглядатися. І справді, Класіон походжав, хитро поблискуючи очима. Два чи три дні він зовсім не розмовляв з нами, і на відстані відчувалося, як мозок його працює не згірше від парової машини — навіть шипіння долинало. Нарешті запаси води й вугілля, видно, закінчилися, і Класіон, улучивши хвилинку, шепнув мені на вухо:

— Шалво, я знаю, що збирається робити Коц з нашими хлопцями!

— А що?

— Карцери де?.. Вони ж у напівпідвалі?

— То й що?