Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Ось ти кажеш, батоно Класіон, щоб я приєднався до вас,— повернув розмову Дата.— Мабуть, я так і зроблю, але знаєш коли?

— А коли?

— Ти бачив зараз оте безглузде побоїще? Зрозумів, скільки в цьому люді енергії й сили? Час і лад зробили їх нещасними, люди ж довели їх до тваринного стану. І тут, і там теж,— Дата кивнув на вікно.— Як змусити крутитися млинове колесо, я знаю, а як силу й енергію цих людей, що безглуздо марнується, перетворити їм-таки на користь,— цього мені треба навчитися. Навчуся і вже тоді прийду до вас.— Дата помовчав і додав:— Коли хтось з вас знає, як це зробити, до нього прийду і навчатимуся.

— Поки що не знаємо, Дато,— вступив у розмову Хома Комодов.— Якби знали, не допускали б стільки помилок, і тоді революція давно перемогла б... Поки що ми спостерігаємо, нагромаджуємо досвід, вчимося. І навчимося! Але єдність потрібна і в цьому...

— Наш ворог не чекатиме, поки ми навчимося! — похмуро мовив Класіон і зліз із нар.

Розмова пішла про арештантський бунт. Аж ось відчинилися двері, і до камери ввалилося двадцять п’ять щасливців, відпущених у лазню. Слідом за ними на дверях постав Коц, начальник в’язниці, а за ним — хвіст наглядачів. Староста наче вродився біля них, а камера завмерла.

Коц зупинився посеред камери, а по праву та по ліву руку від нього виросло по двоє жандармів. Наглядачі юрмилися за спиною і на дверях. Дивне було не лише ім’я того чоловіка, а й сам він був особою досить примітною. Ніхто з арештантів жодного разу не чув його голосу, і невідомо було, чи взагалі він має дар мови. І цього разу Коц ані слова не мовив. Старший наглядач щось шепнув йому на вухо. Коц кивнув головою.

— Хто тут Поктія? — загорлав старший наглядач.

— Я,— підвівся Поктія.

— Виходь!

Він вийшов. Начальник в’язниці підніс три пальці — три доби карцеру. Начальник корпусу стусаном виштовхнув Поктію в коридор. Старший наглядач знову схилився над вухом у начальника в’язниці. Той знову кивнув.

— Харчо, виходь!

І Харчо — три пальці й штурхан, і випхали в коридор.

— Тепер моя черга... У карцері хоч повітря чистіше,— сказав Дата.

І справді, назвали Туташхіа.

Дата вийшов і став, начальник в’язниці оглядів його з голови до ніг і помахом руки відпустив, а старший наглядач знов нахилився над вухом у начальника в’язниці.

Тамбії, Дардакові, уявіть собі, навіть Куркалі й Спарапету — цим «отцям» злодіїв, усім: три пальці, штурхан — і в коридор. Список старшого наглядача, видно, був вичерпаний, і Коц особисту взявся до діла. Він пройшов усю камеру з краю до краю, і на ту мить, коли знов опинився біля дверей, ще п’ятнадцять арештантів було випхнуто штурханом у коридор. Чому він відпустив Дату й за якими прикметами відібрав отих півтора десятка арештантів, сказати не можу, але що при тому ніхто ані пари з вуст — це вже напевно. Наприкінці начальник в’язниці, обернувшись до старости, підніс у нього перед носом п’ять пальців і дуже галантно, як гостинний господар дорогого гостя, запросив у коридор.

— Та за віщо ж?! Я й носа з-під нар не витикав... За віщо? — заскиглив «тараста».

Начальник корпусу сам виштовхнув старосту в коридор. Очевидно, Коца образило старостине скигління,— така невдячність, і де при такому люб’язному поводженні.

Двері замкнули.