Розділ «Дата Туташхіа роман»

Карантин тривав ще днів десять, за встановленим порядком його розпустили на двадцять перший день після того, як було прийнято першого арештанта. Нас порозводили в камери.

Граф Сегеді

Поки я чекав відповіді на своє прохання про відставку, а відповідь через певні причини, яких я й досі не з’ясував, не надходила, соціальне напруження в імперії дедалі зростало. Про той час зараз написано багато — і наукових праць, і романів, лишилися й численні свідчення очевидців. Ремінісценції дилетанта навряд чи прислужаться історикам. Тому обмежуся двома зауваженнями, важливими для розуміння мого подальшого викладу, і повернуся безпосередньо до записів.

Усе, що я бачив, пережив і сприйняв протягом свого життя, впевнило мене в тому, що держава — це величезний казан з юшкою, яка кипить на вогні, а громадянин — істота, що присмокталася до того казана. Неминуче настає час, коли треба помішати в казані черпаком або струснути його,— ті, що поприсмоктувалися, відпадають, і,тоді... Мільйони метаються, не тямлячи себе, і кожного крає страх за живіт свій. Деякі спитуються знов присмоктатися до старого казана, дехто шукає нового, а в декого фантазія породжує посудину, якої взагалі ніхто ніколи не бачив... Уся та веремія триває доти, доки хтось не додумається перефарбувати старий казан і назвати його зовсім інакше. Тоді, наче кліщі, громадяни знов присмоктуються до казана, і «світ існує вічно».

З подій дев’ятисотих років я, як посадова особа й людина, віддана престолові, виніс переконання, що народові треба було проявити більше мудрості, а владі великодушності. Під мудрістю я розумію узгодженість протилежних інтересів, а під великодушністю — конституційну монархію.

І ще одне. Мене завжди захоплював сам процес дозрівання й здійснення задумів, що народжувалися в мені. Спочатку — осмислювання обставин, вивчення фактів, формулювання висновків. Потім — визначення потрібних заходів та здійснення їх. Третя стадія — освоєння ситуації, яка щойно склалася, і пристосування до неї. І, нарешті, ретроспективний аналіз причин, що породили саме цей, а не якийсь інший ряд умовиводів. Така ретроспекція, як правило, приводить до відкриття. Моє відкриття полягало в тому, що вже на першому етапі, коли ще тільки вивчалися обставини й факти, я зовсім не взяв до уваги своєї вдачі, що й відіграло, як виявилося згодом, фатальну для мене роль: за тодішнього становища в імперії на дій посаді потрібна була сильніша й суворіша людина. Я зі своїми поглядами, лібералізмом і ваганнями міг принести тронові й державі тільки шкоду. Цю причину я усвідомив уже після того, як подав рапорт про відставку й ще раз переконався, що вчинок зумовлюється насамперед інтуїцією, а вже потім стереотипами й аналізом.

Так ось, я сидів і чекав згоди міністра. Проте на посаді я ще залишався, і треба було виконувати службу. Саме в той період я одержав директиву щодо можливих бунтів у місцях ув’язнення. Вимагалося ретельно вивчити обстановку, настрій ув’язнених і подати письмову відповідь міністерству. То була надзвичайно важка й відповідальна робота, але я взявся за неї сам, сподіваючись, що тим часом одержу згоду на прохання про відставку, а справу завершить мій наступник. Але сталося так, що міністр відповів згодою лише після того, як роботу було завершено й доповідь написано.

Чому революціонери вважали, що в’язничні бунти потрібні? Самі вони на допитах свідчили таке:

«Маніфест сімнадцятого жовтня тисяча дев’ятсот п’ятого року, разом з недоторканністю особи, свободою совісті, слова, зборів і спілок, обіцяв народам Російської імперії також амністію для політв’язнів. Невдовзі з’ясувалося, що за допомогою маніфесту царизм хоче виграти час. Виконувалися лише ті параграфи маніфесту, які були вигідні самому самодержавству. Це всі знають.

Державну думу вихолостили, як і амністію політв’язнів. Багато професіональних політв’язнів усе ще страждали по в’язницях, звідки їх під різними приводами так і не випускали, а після маніфесту ще жорстокіше взялися за арештантів.

Маніфест було опубліковано, Думу обрано, а революція не тільки не пішла на спад, а стала поглиблюватися й загострюватися. Чому? Бо маси швидко переконалися, що царські обіцянки не здійсняться. Наївна частина народу вимагала виконання маніфесту. Зате політично зріліші верстви, усвідомивши, що маніфест лише пастка, зрозуміли: єдиний вихід — у поваленні самодержавства, у знищенні царизму. В’язничні бунти ми сприймали як обов’язкову частину загальнонародного руху. Ми повинні були довести царизмові, що він не лише не задушить революції в’язницями, масовими розстрілами й поголовними арештами, а що, навпаки, революція буде поглиблюватися. Крім того, треба було показати приклад. Інші мали піти за нами. Ми хотіли підірвати основу основ самодержавства — в’язниці. Ви можете уявити собі імперію, поліцейську державу, де обурення мас досягло такої сили, що навіть в’язниці тріщать під натиском цього обурення? Єдиний вихід для держави в цьому разі — скласти зброю або почати масове винищення обурених, що має знову ж таки тільки наблизити час його краху».

Бунт, як відомо,— це активна дія маси, що дозріла для боротьби. В Ортачальській в’язниці сиділо чотири тисячі сімсот арештантів. Здавалося б, величезна сила, тим паче, що умови у в’язниці були нестерпні. У камерах просто на підлозі «залізним рядом» лежали по двісті, по триста чоловік. Нари збереглися тільки в карантині та в камері каторжників. Казенні харчі були нікудишні. Адміністрація ледве встигала приймати, перевіряти й роздавати передачі. Родичі змушені були простоювати в черзі до віконця, де приймали передачі, з самого ранку й до пізньої ночі. Бувало, що черга не доходила, і вони поверталися додому, з чим прийшли. Потім сталося так, що однієї чудової днини за наказом начальника в’язниці двері поверхів позамикали, і віднині арештанти могли ходити лише в межах свого поверху. А через тиждень повісили замки й на камери. У клозет виводили тепер за розкладом, одразу всією камерою, і то тільки двічі на добу — вранці і ввечері, а тому поставили в камерах величезні параші. Все це викликало невдоволення, арештанти почали ремствувати. Частіше стали траплятися випадки непокори начальству й сутичок з наглядачами. Вістки про страйки, заворушення, взагалі про наростання революції, що доходили з волі, стали єдиною темою розмов. Такі розмови збуджували людей, заряджали їх рішучістю, створювали бойовий настрій. Крім того, в камерах знайшлися й добровольці, й призначені революціонерами агітатори, що пропагували революційні ідеї, і, слід сказати, досить успішно. Навіть після того як повісили замки й пропагандисти не могли вільно ходити з камери в камеру, вплив словом не припинявся. Отже, в’язниці, арештантській масі потрібен був лише приклад, але... Буває, маса готова до боротьби, а до активних дій так і не переходить. Пояснення цього явища слід шукати в основному у соціальному складі маси й відсутності приводу до активних дій.

Існує хибна думка, нібито заворушення, повстання та інші масові виступи народу починаються в заздалегідь призначений кимось день і годину. Я не говорю про урядові перевороти, коли змовники мають віддані їм війська і для початку операції досить лише наказу. Я говорю про народний рух, а тут потрібне щось зовсім інше. Маса, хоч би яка вона була заряджена, не почне активно діяти, не перетворившись на юрбу. Для цього потрібен привід! Та коли вона й надалі лишається юрбою, то їй не уникнути поразки. Це неминуче! Щоб її дія переросла в серйозну акцію, потрібна організуюча сила в особі людей, озброєних певним ученням, тобто силою, яка зможе озброїти юрбу тактикою, поставити перед нею мету.

Ось які люди перебували тоді в Ортачальській в’язниці.

Кількісно найменший був прошарок професіональних революціонерів. Чоловік двадцять п’ять — тридцять, і це на чотири тисячі сімсот арештантів. Я говорю про революціонерів, засуджених до ув’язнення, а не до каторги. Каторжників — їх теж було чоловік тридцять — тримали в окремій камері, політичних серед них не набралося б і десяти, але всі вони як один, незалежно від характеру вчиненого злочину, повинні були взяти активну участь у бунті. Такою самою мірою враховувалася й участь тих, хто, потрапивши до в’язниці вже після перших виступів, тут назавжди пов’язав свою долю з політичною діяльністю, з революцією. Амністія, що випала на той час, звільнила багатьох з них, але невдовзі, за повторну участь у революційних виступах, вони знов попали до в’язниці. То була молодь, представники різних соціальних прошарків. Тут можна було побачити і молодих пролетарів, і вихідців з духівництва та буржуазії, і вчителів, і банківських чиновників, а один з них був сином околодочного наглядача — тобто жандарма! Треба мати на увазі й те, що коли певна група почне активно діяти, то багатотисячна маса не гаючись виділить із свого середовища сотню цілком несподіваних одчайдушних їхніх соратників. Такий досвід революція вже мала. Це означає, що ті сто п’ятдесят — сто вісімдесят чоловік стануть авангардом, але чиїм авангардом?

Понад п’ятсот в’язнів, або десять-одинадцять відсотків усього контингенту, становили «обслугу» в’язниці. Адміністрація комплектувала її з малостроковиків або з тих, у кого закінчувався строк. Арештанти цього прошарку працювали в канцелярії, на складах, у пральнях, прибиральниками, асенізаторами. Це був привілейований прошарок, що живився духовними й фізичними недоїдками адміністрації й сподівався на «підвищення» найближчим часом або на скорочення строку. Від цих людей бунт міг чекати лише зради, підступу, віроломства. Траплялися, звісно, й винятки. До обслуги — коли говорити про можливий бунт — слід було віднести відкритих монархістів і вірнопідданих, теж сотень п’ять або шість. Ці охоче перестріляли б бунтівників, якби одержали рушниці або патрони. Стільки ж набралося б в’язнів, яким до закінчення строку лишалося від двох до шести місяців і які, боячись одержати новий строк за співчуття, дуже легко могли піти проти бунту. Отже, на добру третину арештантів бунтівники не тільки не могли розраховувати, а ще треба було подумати, як їх знешкодити. Така третина є завжди в кожній в’язниці. Без неї жодна в’язнична адміністрація не могла б виконати свого призначення.

Тепер про так звану «шушваль». До цього прошарку входило близько трьохсот розтратників і дрібних та середніх чиновників, що вчинили різні неполітичні злочини. Вони цілий день тільки те й робили, що тішилися солодкими спогадами, як одному з них таємний радник Тратататаковський сказав: добродію, поводьтеся пристойно,— або як генерал Тралялякович упустив пенсне і як хутко підняв його й подав йому ад’ютант. До в’язниці духовною поживою цього прошарку було плазування перед привілейованими людьми, і тепер кожен з них сподівався, що після звільнення він усе ж таки досягне того, що до арешту було лиш його мрією. У в’язниці їх називали лисами, і ніхто не мав сумніву, що, коли почнеться бунт, вони порозбігаються в свої нори. До шушвалі відносилися ще сімсот-вісімсот арештантів: один хлюпнув невірній дружині в обличчя сірчаної кислоти; другий ударив сусіда киркою за те, що його свиня залізла до нього в город; третій згвалтував малолітню; один навіть зарубав сокирою свою бабусю — здобич становила сім карбованців сорок копійок. Та більшість цього прошарку все-таки були дрібні злодюжки, так звані «припряжні». Чомусь усі разом перераховані типи називалися «шушваллю». До непридатних для бунту можна було віднести й близько трьохсот хворих та симулянтів, а також із сотню іноземців. Тому ще тисяч півтори чоловік треба було скинути з рахунку як інертне, пасивне, в кращому разі нейтральне бидло.

На той час в Ортачальській в’язниці було до тисячі законних злодіїв і «шушвалі».

Каста злодіїв у тодішніх в’язницях вважалася панівним прошарком. Я кажу — каста, бо вони мали свої, неписані, але точно встановлені закони, моральний кодекс і судову процедуру. Вони вважали себе «господарями в’язниці». В основі цієї претензії було одне досить переконливе міркування: «Моє життя — відсиджування у в’язниці, тимчасове звільнення й знову в’язниця. В’язниця — мій дім. А ти потрапив сюди випадково, тимчасово і, отже,— гість!» Ця, так би мовити, магічна думка дістала цілковите практичне втілення, бо той, хто потрапляв у в’язницю вперше, розгублювався і був геть безпорадний, а злодій завдяки традиції й набутому особистому досвідові був озброєний незвичайною чіпкістю, життєздатністю й цілим арсеналом всіляких прийомів пристосування до обставин. Тут слід зауважити: для законного злодія будь-яке співробітництво з адміністрацією або з її представником на той час було виключене, так само як і будь-який зв’язок з політикою. Злодій — аполітичний, космополітичний елемент. Його діло: красти — байдуже, де і в кого. Його обов’язок — неухильно дотримуватися законів і морального кодексу касти, завжди, за всіх обставин і скрізь! Щоправда, піднесення революційного руху в Російській імперії, а в зв’язку з цим збільшення кількості політв’язнів трохи обмежили права злодіїв, але вони й за цих умов виявили неабияку гнучкість. В основу їхніх взаємин з політв’язнями було покладено принцип «не чіпаю — не чіпай», і таким чином їм пощастило зберегти значну частину своїх прерогатив, а серед них і право харчуватися, одягатися за рахунок інших прошарків в’язниці.

Про злодіїв — досить. Разом з «шушваллю» я згадував «припряжних». Як і належить кожній касті, у злодіїв теж були свої прибічники. То була численна група кримінальних злочинців, і кожен з них хотів одержати звання «законного злодія». Для цього вони, перебуваючи у в’язниці, відповідною поведінкою мали довести, що в них тече «злодійська кров» і злочин вони вчинили не через матеріальну скруту, не якось там випадково, а за покликом своєї вдачі. Кількісно їх було набагато більше від законних злодіїв, і все ж каста мала на них необмежений вплив. Не було сумніву, що на випадок бунту злодії й припряжні дотримуватимуться стійкого нейтралітету, хоч за допомогою агітації повстання могло знайти серед припряжних чимало прихильників. Досвід показав, що під час виступів, демонстрацій чи барикадних боїв злодії припиняли свою діяльність, а іноді, без будь-якого спонукання, добровільно брали на себе функцію борців із злочинністю й сумлінно виконували свої обов’язки.