Розділ «Дата Туташхіа роман»

— А яка ж це скрута прийшла до тебе?

— До мене — ніяка. А до них прийшла, і я свій обов’язок виконав...

— А закон своє виконав... І ти знову абраг!

Дата ледь ворухнув плечима і, всміхнувшись, закрив затвор карабіна й спустив курок.

— У кожного своя доля, Косто. Так воно ведеться з давніх-давен,— сказав Магалі.— Як кому на роду написано, так він і живе. Ми звикли до своєї долі, Дата — до своєї, його вже не переробиш...

— Е, ні, тату, вибачай,— ще дужче спалахнув Костянтин.— Людині не теслом треба бути, щоб тільки до себе тесати, а поперечною пилкою, щоб на обидва боки пиляти. Дата каже: як мені подобається, так і житиму. І рубатиму, й тесатиму на свій бік. А на наш бік тирса й стружки летітимуть, еге?.. Я не хочу його образити, але ось уже вісімнадцять років, як Дата в абрагах, і всі ці роки для Еле були справжньою мукою, вона бабусею стала, а жінка ж молода. А ви з матір’ю? Очі у вас від сліз не висихають. Крім лиха, що ви від нього бачите? Згадайте, скільки разів говорили нам — убито нашого Дату,— і скільки разів у наших сім’ях оселялося горе? А візьміть Мушні. Чотирнадцять років висить над ним... усі його начальники в Тифлісі й Петербурзі за пазухою камінь тримають. Виручає Мушні свого брата, якби не Мушні, давно спіймали б і повісили Туташхіа на шибениці. А так — хто знає, якою великою людиною став би Мушні, коли б не заважав йому Дата. Ось і Шалва підріс, гімназію кінчає, в нього своя дорога. Скільки разів ту дорогу переріже Датина доля? Та не тільки ці два десятки років, що він в абрагах ходить,— з самого дитинства — хто з нас не був йому і добрим братом, і сестрою, і батьком, і матір’ю? Хто з нас хоч раз відступив від свого обов’язку? Хоч одно слово скарги чи докорів хто чув? Або сварка якась — цього й зовсім не було, і на думці ніхто не мав. А тепер настав час, Дата сам повинен зрозуміти — вам на схилі віку спокій потрібний, Еле — теж, Шалві — будувати своє майбутнє, і в мене сім’я, невже я своєї частки спокою не заслужив? І на Мушні зважити треба — він своєю дорогою йде, Дата про це теж пам’ятати повинен.

Коли Костянтин заговорив про тесло й поперечну пилку, Дата облишив свою зброю і слухав брата, не спускаючи очей з його обличчя. Просто дивно, як умів він слухати... Жилка на обличчі не сіпнеться, око не змигне — годину слухатиме, і видно, не лише слухає, кожне слово вбирає і в думці своїй перетравлює.

Довго стояла тиша, коли Костянтин закінчив говорити. Порушив її Магалі:

— Така розмова між чоловіками вашого віку можлива лише за однієї умови: якщо один засуджує вчинок другого, то він мусить одразу ж сказати, як треба в такому разі вчинити, щоб було чесно й справедливо.

По цих словах знову всі мовчали.

— Я сказати цього не можу,— відповів батькові Костянтин.— На тому тижні поїду в Тифліс і, якщо застану Мушні, поговорю з ним. Послухаю, що він скаже.

— Якби ти знав, брате мій Косто, скільки я сам про це думав-передумав,— заговорив Дата,— не можу я двоє діл заразом робити. Не виходить у мене, а коли не виходить, тоді треба з двох вибирати те діло, яке більше відповідає твоїй гідності.— Говорив Дата дуже спокійно, а тоді спитав Магалі: — Як там мама? Як її серце?..

Ми лишилися до ранку, але про Дату більше не говорили. Андро Салакаіа пригостив нас на славу й поклав відпочивати. Уранці ми рушили в дорогу й щасливо повернулися додому. Так закінчилася та подія.

Скажу вам, добродію,— Дата сам страждав від того, що його безпутне життя приносить близьким йому людям багато лиха й клопоту, але Костянтин витяг на світ божий усе, що, здавалося, надійно й навіки було сховане. Я кажу сховане, бо ніхто в нашій сім’ї жодного разу за всі роки не скаржився, не нарікав на прикрощі і сльози, які приносило в сім’ю Датине життя. Навпаки, кожен з нас близько до серця брав напасті, що звалювалися на нього, не відокремлюючи його долі від своєї долі. Принаймні так завжди нам здавалося. Пригадую, приходить якось Дата аж геть за північ. Усіх пообнімав, перецілував, приголубив. Посідали вечеряти, говорили про се про те. А мати Тамар і каже Даті з сльозами на очах:

— У всіх твоїх однолітків, синку,— сім’ї, діти. А ти ніяк не вгамуєшся, і де там уже тепер сім’ю заводити!..

— У нього в роду й поведенції такої не було, щоб тихо-мирно пливти за водою і з усім миритися, і ми його не для спокійного життя викохували,— заступився за Дату Магалі.— Не розумію, чого ж ти сльози проливаєш?

Скільки разів мені доводилося чути, як Магалі казав: те, що в Дати така доля,— наша провина, винуватити в цьому нікого, і його біда — найперше наша біда, а вже потім його.

Дата, звичайно, знав, як ми ставимося до його нещасливої долі, і це, звісна річ, не полегшувало ні страждань його, ані каяття. Серце йому боліло від того, що нам доводиться стільки всього терпіти через нього. А в нас — завжди на душі камінь, що Дата й сам нещасливий, і за нас уболіває. Так чи так, він завжди відчував провину перед сім’єю, вона мучила його невідступно, і, хто знає, може, саме вона й погнала його з доброї волі сісти у в’язницю.

Були на те й інші причини. Не знаю навіть, як пояснити... Ще дві причини було. Точніше кажучи, відбулися якраз на той час дві розмови, які теж могли штовхнути його у в’язницю. Перша розмова — між ігуменею Єфимією, нашим батьком Магалі і Датою... Я теж був при тій розмові. Але була там ще одна черниця, молода послушниця, приставлена до ігумені. По смерті Єфимії вона залишила монастир. Жінка та жива й понині й живе недалеко звідси. Її звати пані Саломе Базієрашвілі-Одішаріа. Знаєте, поки тривала та розмова, мене раз у раз посилали то в двір, то щось принести, то сюди, то туди. Уривками, але я чув, про що говорили, а пані Саломе нікуди не виходила, пам’ятає все до дрібниць, і добре пам’ятає... Набагато краще за мене. Я вас познайомлю з нею, і ми разом згадаємо вже геть-чисто все... А друга розмова відбулася між нашим батьком, Мушні й Датою. І при тій розмові мені довелося бути й запам’ятати її. Коли хочете, я розкажу вам про неї зараз, а можу — згодом, після розмови з панею Саломе. Як хочете.

Граф Сегеді