Кара-Ісмаїл узяв глечик у руки й бликнув на Зарандіа — він не міг уторопати, що від нього вимагають.
— Зніміть дно глечика!..
Кара-Ісмаїл мертвотно сполотнів.
— Зніміть! — спокійно повторив Зарандіа.
— Я не можу... Це не мій глечик...
Зарандіа осміхнувся.
Глечик був з подвійним дном. Фальшиве дно з’єднувалося з корпусом різьбою, зовні оперезаною інкрустованим кільцем. Між фальшивим і справжнім дном лежав аркушик паперу з чотирма чіткими відбитками — то були зроблені на сажі, перемішаній із смальцем, відбитки великого пальця правої ноги заарештованих резидентів. Зойк досади вихопився в Леньова, і він так сильно ляснув себе по лобу, що унтер-офіцер, котрий вартував у коридорі, прочинив двері й стривожено зазирнув у кабінет. Та кінець кінцем Леньов позачергово одержав за цю операцію чин майора й орден.
Тут слід висловити одне міркування. Я вже говорив на початку цих записів, що в жодній справі не виключене хоч маленьке везіння. Хіба можна приписати випадковості те, що, вивчивши дагестанські матеріали, Зарандіа поставив коло шести прізвищ червоні крапки й сказав, що четверо з цієї шестірки — турецькі резиденти, і при цьому не помилився? А те, що я повернувся в Тифліс на три дні раніше, ніж було передбачено, й сам узявся за справу Хаджі-Сеїда, може, теж збіг випадковостей? А чи можна вважати випадковістю те, що, коли б не прийшов Зарандіа сам на місце злочину, так і не було б встановлено, що заарештовані й справді працювали на Туреччину? Та даймо спокій Зарандіа; за довгі роки моєї служби бувало не раз, що свої розмови і з вищими чинами, і з підлеглими я обмірковував тижнями або й місяцями... Та в потрібний час, коли треба було діяти, я промовляв зовсім інше й робив інакше, ніж задумував, а складалося тим часом так, що про краще не можна було й мріяти! І це теж випадковість?.. Ні, інтуїція змушувала мене говорити зовсім інше, ніж диктував розум. Чуття погнало Зарандіа в Дагестан, а мене повернуло в Тифліс на три дні раніше, ніж передбачалося. І з сотень людей шістьох було вгадано чуттям, а що з тих шістьох саме четверо виявляться турецькими резидентами, теж було нашептано чуттям. Я розумів, що міркування мої далекі від науки, але й науки буває шкода: все, чого вона не може вкласти в свої методи, вона охрещує фідеїзмом, містикою й викидає на смітник. І з інтуїцією вона розправилася так само... Та минає час, і викинуте на смітник любісінько повертається, і його пускають в обіг, і, так як молла Насреддін, уже заперечують, нібито колись щось заперечували. Я не вважаю, що розум слабший за інтуїцію, але гадаю, що будь-який вчинок чи ідея народжуються з інтуїції. Якщо існують щаслива випадковість і «везуча» людина, це означає лиш те, що того щасливчика бог наділив інтуїцією. Саме це і мав я на увазі, коли на початку своїх записів говорив, маючи на оці Зарандіа, що елемент випадковості в жодній справі не виключений.
Може, захоплення особою Зарандіа виступає в моїх записах надто часто й виразно, і, мабуть, тому, бажаючи видаватися неупередженим, я зловживаю медитаціями й доказами, аби виправдати свою прихильність до нього й своє по-дитячому загострене й гіпертрофоване сприйняття життя. Але він і справді людина, гідна захоплення, і приховувати це було б ще більшим філістерством, ніж непомірно захоплюватися, як це роблю я. Та повернімося до справи.
— Навіщо вам потрібен був фокус з килимом Великих Моголів? — спитав я Зарандіа, коли після багатогодинної наради ми лишилися нарешті самі.
— Коли б зірвалася дагестанська операція, довелося б почати все з початку, але все одно першим ступенем був би Хаджі-Сеїд,— сказав Зарандіа, і я відчув, що він зніяковів і не поспішає відповідати.— Мені потрібна була перевага над ним... і тому фокус з килимом виправдав би себе, якби нам пощастило тільки з першою частиною операції, тобто із справою про розповсюдження фальшивої монети. Бо ж нашою кінцевою метою було, навіть при відсутності інших доказів, розколоти або й перевербувати Хаджі-Сеїда. А тепер справа повернулася, здається, так, що, навіть коли б усі, починаючи від Великих Моголів і кінчаючи Спарапетом, піднялися проти нас, туркам усе одно нікуди було б діватися. Та чує моє серце — килим своє діло зробить. Поживемо — побачимо, ваша ясновельможність.
— Що ж, Мушні, побачимо,— зітхнув я і додав: — Полковник Сахнов сьогодні виїздить з Петербурга.
Зарандіа зиркнув на мене жвавим поглядом, але мені чомусь не захотілося говорити на цю тему і я повернувся до турків:
— Попереднє слідство поведете ви чи доручите Шитовцеву?
Зарандіа щось схвилювало, і він відповів не одразу:
— Одну хвилину, ваша ясновельможність, одну хвилину!
Він устав, підійшов до вікна, довго дивився на вулицю й нарешті, обернувшись до мене, сказав:
— Мені буде не до турків. Якщо ви дозволите, я розіграю одну комедію. Після того Шитовцеву лишаться дрібнички, нехай береться й веде.
— А він сам упорається? — спитав я, і це само собою означало дозвіл на комедію.
— Сам — ні. Йому потрібно буде хоч двоє помічників. Роботи по саму зав’язку. Справа, звичайно, лишиться під нашим наглядом. Щодо комедії, то не будемо її відкладати. Цієї ночі у вас знайдеться час, графе?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Дата Туташхіа» автора Чабуа Аміреджибі на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Дата Туташхіа роман“ на сторінці 216. Приємного читання.