Розділ «Дата Туташхіа роман»

Виявляється, Зарандіа протримав Хаджі-Сеїда до ранку, і наступного дня сам він прийшов лише о четвертій годині по обіді. Чекаючи його, секретар доповів мені, що вже втретє приходять від Хаджі-Сеїда й кажуть, що є дуже важливі вісті для пана підполковника, які треба переказати йому невідкладно.

— Невідкладно?.. Негайно повідомте Зарандіа!

Нові стосунки, що встановилися між Хаджі-Сеїдом і начальником політичної розвідки, не були для мене таємницею, і тому я не здивувався, дізнавшись, що Іскандер-ефенді Юнус-огли, повернувшись пізньої ночі, швиденько зібрався й зник. Саме про це й поспішав Хаджі-Сеїд повідомити Зарандіа.

Коли противник замкнутий у фортеці, надійно оточений і вже поїв усіх коней, собак, котів і пацюків, а водопровід теж перерізаний,— тоді єдине, про що він мріє й молиться,— це про збереження життя. Тепер уявімо собі, що той, хто тримає облогу, не лише пропонує обложеному мир, а й просить стати союзником у поході на третю державу, обіцяючи й гарантуючи великі трофеї... Саме в такому становищі опинився Хаджі-Сеїд. Зарандіа не важко було переконати його, що звинувачення в шпигунстві передбачає — в найкращому разі — кайдани й сахалінську каторгу. Альтернатива — цілковита капітуляція і співробітництво. Вони торгувалися виснажливо довго, і нарешті Хаджі-Сеїд згодився на всі умови Зарандіа. А що ж йому лишалося? Хаджі-Сеїд підписав усе, що дав йому Зарандіа, і пішов собі додому, глибоко, несхитно й навічно впевнений, що Зарандіа — це тобі не «француз», з яким увечері можна вкласти угоду на купівлю товару, а вранці відіслати за марсельською адресою разом з його векселем повідомлення про розрив угоди без повернення неустойки...

Шалва Зарандіа

— Ви, певно, здивувалися, чому, коли ви спитали мене, я не стримався й засміявся? А смішно мені стало тому, добродію, що я сам уже багато років про це думаю. Правду кажучи, я й тепер не знаю, чи правильну відповідь я знайшов. Так уже воно сталося, що коли граф Сегеді пішов у відставку, стосунки між нами були дуже гарні. Вельми любив небіжчик сулгуні й аджику. Приїжджаючи в Тифліс, я завжди заходив до нього й приносив сільські гостинці. До революції він жив на вулиці Петра Великого. Це — взимку, а влітку їхав у Армазі, там у нього була дача. Він був статечний і дуже чемний. Дуже любив спокійні, тихі розмови, і сам бог знає, про віщо тільки ми не говорили. Якось він сказав мені, що такої простої людини, з таким ясним розумом, як у Мушні, йому більше не траплялося. Так воно й було. Мушні міг так у все вникнути, така в нього була логіка, що найскладніша справа ставала зразу ж зрозумілою навіть індикові. А Дата був його протилежністю. Не зрозумієш його, не розкусиш, а що вже шукати логіку в його поведінці, то й зовсім було намарне. Можете собі уявити, що за ціле життя їм жодного разу не пощастило його спіймати, а скільки ж за ним ганялися. А потім одного прекрасного дня він сам прийшов у в’язницю й сів. Що сталося, яка безвихідь змусила до того?..

Ви вже про це знаєте, і я лише вточню деякі подробиці. Я не тільки виховувався в їхній сім’ї — я був старим Зарандіа за сина, а Мушні й Даті за брата. Про це знали всі, і стосунки між нами були родинні. Але за народженням я не Зарандіа, а Гогніашвілі. Спочатку назвали мене Шавлагом, а потім ім’я моє переінакшили на Шалву, як це сталося — я й сам не знаю. Мій батько Цате був знаменитий у Картлі абраг. Тільки називають їх там не абрагами, а качатами. Мені було п’ять років, коли батька вбили. Через два місяці померла мати. Тих, хто прийшов здалеку й оселився на землі тамтешнього поміщика, в Картлі називають хізанами. Нас і мали за хізанів, родичів там у нас зовсім не було. Дата Туташхіа був побратимом мого батька, і коли батька вбили, він прийшов до мене із Самурзакано й віддав на виховання своїм названим батькам Тамар і Магалі Зарандіа. Це й тепер трапляється, а раніш то був просто звичай: заможні люди брали на виховання не лише сиріт або дітей безнадійно хворих батьків, а й дітей своїх бідних родичів. До того ж так було заведено: прийомний дітей від рідних ні в чому не розрізняти. Побачать сусіди, що ти зі своїм краще, ніж з годованцем,— осудять, почнуться розмови, що взяв ти собі в дім прислужника чи наймита, а не сина привів. Стільки піклування й тепла відчув я в сім’ї Зарандіа, скільки інші в рідній сім’ї не відчують! Коли Дата привіз мене до старих, Мушні вже служив у Тифлісі й до батьків приїздив рідко. Старший брат Мушні, Костянтин, жив окремо, у нього була своя сім’я, свій дім і садиба. Еле то в себе, то в селі поживе, у батьковому будинку, то в нас, а іноді їздила гостювати до Мушні — спочатку в Кутаїсі, а потім у Тифліс. Дата приходив навідати своїх названих батьків раз або двічі на рік, і то вночі. Та про це я дізнався, коли вже виріс. На той час я був єдиною дитиною в сім’ї. Старі доглядали мене й пестували, а для Еле я був рідним сином. Чим тільки вона не догоджала мені, коли бувала в нас. Не забував потурбуватися про мене й Мушні, а Дата ж у абрагах був, що з нього, бідолахи, питати, але й він, бувало, хоч і прийде потайки, а все одно не піде з дому, не залишивши мені то іграшки, то грошей або ще чогось. Колись люди були набагато добріші, а надто сім’я Зарандіа... «Дім любові й доброчинності»,— так казав Магалі Зарандіа. Він вважав, що такою домівкою має бути кожна сім’я. Магалі Зарандіа був простий дячок, але такої освіченої людини треба було пошукати. Я говорю не про університет чи академію. Розуму в нього в голові було стільки, що він хоч яку премудрість міг утямити. А не стачало розуму, то він чуттям доходив. Чуття мало, то йому книжка допомагала. Книжок він перечитав силу-силенну. З’явиться нова книжка в домі,— а вже про старі не кажу,— все прочитає. І дітей заохотив до читання. Мене, дай йому бог здоров’я, він так навчив, що хоч у гімназію я попав, коли мені вже десять років було, а й у підготовчих класах, і згодом учителі всі дивувалися, звідки це хлоп’я стільки знає! У гімназичні роки в мене хіба що пташиного молока не було. Гімназію закінчив, поїхав учителювати в село. Так хотів Магалі. Потім змінив мене інший учитель. Того року якраз і загинув наш Дата. Мушні був уже, в Петербурзі, він виписав мене в столицю й віддав до університету. На четвертому році свого навчання на юридичному факультеті я приїхав на літні канікули в Грузію. Того літа помер мій брат Мушні Зарандіа. Він був уже в чині полковника, і його вважали за людину великого розуму, дуже великого. Цар-імператор, коли Мушні захворів, привозив до нього професорів з Франції і з Німеччини, та вони нічим не змогли допомогти. Лікарі дійшли висновку, що причиною смерті була тяжка форма меланхолії. Це сталося в дев’ятсот тринадцятому році. Коли Мушні помер, я від горя не міг собі дати ради, вернутися в університет. З п’ятьох дітей у старих зосталося лиш двоє — Костянтин і я. Через півтора року загинув у першій імперіалістичній війні Костянтин. Треба було, добродію, потурбуватися й про старих, та й домівці потрібен був догляд. Я й лишився. На військову службу мене не призивали — один-єдиний годувальник. У дев’ятсот п’ятнадцятому став я знову вчителювати, і ось мені вже незабаром сімдесят, а цьому фахові я не зраджував, сорок років з дітьми й з дітьми.

Я все це розповів вам не для того, щоб пояснити своє ставлення до сім’ї Зарандіа й запевнити вас, що я й справді їхній син. Я хочу сказати, що коли б хтось у тій сім’ї знав напевне, чому Дата добровільно сів у в’язницю, то і я неодмінно знав би. Ви не повірите, але і сам Мушні нічого достеменно не знав. Правда, в останні роки мого навчання в університеті Мушні вже серйозно нездужав і віддавав перевагу не мирській суєті, а самотності й тиші, та все одно ми з ним про це часто говорили. Кінець кінцем ми одностайно прийшли до думки, що Дата зробив це заради Мушні, але все-таки самим цим не можна було всього пояснити. Відтоді минуло чимало часу, багато чого перебродило, багато спливло на поверхню й потім осіло в пам’яті. Я розкажу вам про кілька подій. Може, вони проллють хоч трохи світла на те, чому Дата Туташхіа з своєї доброї волі пішов у в’язницю.

Якось уночі до нашого старшого брата Костянтина прийшов хобець Дуча Абраміа й сказав, що Дату Туташхіа тяжко поранено і він лежить у надійного чоловіка в Лебарде. Коли Дуча йшов звідти, Дата вже три дні був непритомний, і хтозна, чи живий він тепер. Дуча взяв слово з Костянтина, що той не скаже Даті, звідки дізнався про його рану. Це сталося в той час, коли Дата пішов у абраги вдруге, я був тоді вже хлопчаком. Уночі нічого не зробиш, а вранці Костянтин послав свого сина Бочіа по діда, Я причепився до Магалі, і він узяв мене з собою, але слухати, про що говорять дорослі, мені не дозволили. Та вийшло так, що їхню розмову я все-таки почув, і дорослі про це дізналися. Костянтин покликав нашого батька до себе, а не прийшов до нього сам, через те що боявся за Тамар,— як би то було їй, коли б вона дізналася, що Дата при смерті? Та й Еле гостювала тоді в нас. Коли б жінки дізналися про те, що сталося з Датою, плачу й голосіння було б на все село. Довго Костянтин з Магалі судили-рядили й нарешті зійшлися на тому, щоб іти вдвох у Лебарде. А як зі мною бути? Залишити дома? Хлопчина може проговоритися. Взяти з собою — тоді від’їзд трьох чоловіків стривожить жінок ще більше. Вирішили взяти й мене, а Костянтиновій жінці сказали, що чоловік її поїхав на далеку сіножать, подивитися стоги. З мене вони взяли слово честі триматися вдома так, щоб ніхто нічого не помітив.

Повернулися ми додому, сіли обідати, а Магалі й каже: вирядіть нас у дорогу, завтра ми з Шавлагом поїдемо в Зугдіді. Хитрість удалася, жінки нічого не запідозрили. Рано-вранці ми зустрілися з Костянтином у призначеному місці й рушили в дорогу. Від нас до Лебарде півтора дня їзди кіньми. На третій день після того, як Дуча Абраміа приходив до Костянтина, ми переступили поріг будинку, де лежав Дата. «Горем ти нас стрічаєш чи радістю?» — спитав Магалі господаря. Андро Салакаіа засміявся й сказав, що невимовно радий нам, а то цієї ночі Дата вже збирався йти, хоч ледве на ногах тримається, і треба вмовити його перечекати ще днів три-чотири. Від серця в нас одлягло, ми дружно зітхнули, і Андро Салакаіа повів нас до Дати.

Брат сидів блідий як смерть і чистив зброю. Він розбирав її, перетирав, налагоджував, а я дивився на нього, витріщивши очі, й думав, скільки ж крові він утратив. Дата був здоровий як віл, хто ще міг витерпіти все, що випадало на його долю,— переслідування, зради, страждання, кров. Сам бог знає, які випробування й муки повинна прийняти людина з таким розумом і серцем, як у нього.

Побачивши нас, Дата був здивований і уражений, але перед ним стояв батько, і перечити він не зважився. Лише опустив голову — на знак провини. Почалися розпитування — що та як, його жаліли, бідкалися. Не згадуватиму всього, що було говорено, розкажу тільки про найважливіше.

Батько спитав Дату, хто стріляв у нього та як могло статися, що в нього влучили.

— Влучив той, тату, в кого око несхибніше й рука твердіша,— відповів Дата.

— Я збрехав би, якби сказав, що ти постарів,— вступив у розмову Костянтин.— Але для того діла, на яке ти йдеш, ти вже не молодий. Замолоду ти вмів вистрілити на секунду раніше від противника і був прудкий, як хорт. У Грузії це знає кожен. Але той час минув. Твої ноги не такі прудкі, як колись, рука не така тверда й око не таке зірке. У тебе вже немає того, без чого абраг не абраг і без чого не здолати йому свого переслідувача. Сьогодні ти відбувся раною, та скільки куль іще чекає на тебе. І не об’їдеш того конем, якийсь сучий син пошле тебе на той світ. Подумай про це, Дато, добре подумай, брате.

— Що ж ти йому радиш, цікаво знати? — спитав Магалі Костянтина.— Заново йому народитися накажеш чи живої води напитися?

— Нам, тату, не до жартів,— спалахнув Костянтин.— Не знаю, чули ви про цю історію чи ні... Сталася вона років п’ять тому. Дата гостював у Татархана Анчабадзе. Якось увечері вони з Татарханом сиділи на балконі, на третьому поверсі, й вечеряли. Пам’ятаєте Хітарішвілі? Спочатку він був розбійником, а потім поліція зробила з нього нишпорку. Так ото він пронюхав, що Дата в Татархана, прокрався на третій поверх, на балкон, націлив на Дату два маузери й каже: «Руки вгору, не рухатися!» Дата як сидів коло поручнів, так з третього поверху і стрибнув — оком ніхто не встиг змигнути. У Татархана перед будинком величезний горіх — Дата й завис на його маківці. Хітарішвілі прицілився. Та поки він цілився й натискував на курок, Дата гілляку, за яку тримався, відпустив, схопився за ту, що нижче, а з нею й сам опустився. Куля просвистіла там, де його вже не було. Хітарішвілі взяв трохи нижче, але встиг ухопитися за гілку трохи нижче й Дата. Три чи чотири рази стріляв Хітарішвілі, і щоразу його куля пронизувала пусте повітря — Дати там уже не було. Нарешті Дата сплигнув на землю. «Я не вб’ю тебе, щоб не образити господаря!» — гукнув Дата, і єдина його куля зірвала папаху з голови в Хітарішвілі. Він переплигнув через паркан — та тільки його й бачили. Ще п’ять років тому Дата вмів витворяти такі фокуси. Сьогодні, мабуть, уже й не зможе, а років через п’ять — і поготів. Старість стоїть на порозі. Настане день, здолає його Хітарішвілі чи якийсь інший шакал, або вирискається охочий, котрий з доброї волі пустить йому кулю в спину. Тепер охочих зітнути йому голову разів у десять більше, ніж раніше було в нього друзів та приятелів. Людям, скажу я вам, хоч сто разів добро зроби, а один лише раз зло, то вони добро забудуть, в багно затопчуть, а погане триматимуть у пам’яті — не випустять. Абрагові потрібне молоде здоров’я і дозрілий розум! Тільки це я й хотів сказати, тату, а більше нічого.

— І в кого ти вдався, не можу зрозуміти,— сказав Магалі.— Чого ти, Косто, лисом скрадаєшся? Хочеш, щоб Дата кинув зброю і взявся за сапу, чи що? Уже раз «помирив його Мушні з властями, узявся Дата за сапу, але що з того вийшло, сам знаєш не гірше від мене...

— Якби жив спокійно, ніхто його й пальцем не торкнув би,— перебив батька Костянтин.— Його на якій умові замирили? Щоб закону не порушував і поводився пристойно. А він — то з Чантуріа сплутався, то ще бог знає з ким якісь справи облагоджував...

— Коли людина чесна й справедлива потрапляє в біду й скруту, тоді закон перестає існувати, Косто! — сказав Дата.