Розділ «Дата Туташхіа роман»

Він мені був смішний. Багато хто з молодих чиновників у розмові з начальством намагається виявити свою обізнаність з приводу незначних подій і цим створити враження своєї бездоганної сумлінності, відданості справі й енергії. Гадаю, ця риса збереглася в старого служаки з молодості, і зараз вона видалася мені в ньому смішною.

— Ні, нічого не знаю. А в чім річ?

Усатов ще раз недовірливо зиркнув на мене — може, й справді людина нічого не знає, нічого не чула про той килим — і сказав:

— Тоді, ваша ясновельможність, я повинен з самого початку розповісти вам цю історію.

— Прошу, прошу.

— Після походу в Індію Надір-шах подарував своєму сподвижникові, тоді ще юному царевичу, а згодом цареві Картлі й Кахетії Іраклію Другому, величезний голубий килим, що колись належав Великим Моголам. Відтоді килим знаходився в Тифлісі, в Метехському палаці. Ага Магомед-хан, захопивши Тифліс, забрав разом з іншими скарбами і той незвичайний килим та й подарував його Меліку Меджнуну, васалові Іраклія, за те, що той зрікся свого сюзерена й воював проти нього не за страх, а за совість. Нащадки Меджнуна берегли килим як зіницю ока. Спочатку він знаходився в Єревані, потім його перевезли знову в Тифліс. Два роки тому англійці пропонували за килим тридцять тисяч. На початку цього року Хаджі-Сеїд не пошкодував тридцяти п’яти тисяч. Та власник заправив п’ятдесят, і килим лишився непроданий. Та ось одного чудового дня, ваша ясновельможність, килим щез. Той чудовий день трапився два місяці тому. Потерпілий, звісна річ, прийшов до нас, і ми взялися до розшуку. Власник килима має багатолюдну сім’ю і тьму родичів. Можете уявити собі, як вони мені надокучили. Вони взяли мене в облогу, біля дверей поліції вдень і вночі тиняється хтось з його сімейки! Вони запевняли, що килим продадуть або в Тифліс, або в Баку. Три тижні тому ми знайшли і килим, і злодія. Як ви гадаєте, ваша ясновельможність, хто то був?..— Усатов подивився на мене з таким докором, ніби злодій доводився мені близьким родичом або ж був моїм протеже.

— Уявлення не маю.

— Спарапет!

— Спарапет? — Це ім’я нічого мені не говорило.— Чогось не пригадую... Спарапет! — Мені стало навіть ніяково, що в розповіді Усатова все було не відоме мені.

— Спарапет, ваша ясновельможність,— славнозвісний тифліський аферист, шахрай і злодій!.. Уже два роки, як на нього оголошено всеросійський розшук. Ніхто не міг його знайти і взяти... крім мене.— У голосі в Усатова зазвучала гордість і знову — докір:— Та славнозвісний же злодій і аферист, шахрай!

Старий нишпорка був вражений моєю необізнаністю.

Моє життя склалося так, що злодії, аферисти й шахраї проходили якось мимо мене, та й я ними ніколи не цікавився. А крім того, людині з моїм становищем взагалі не личило брехати підлеглому, а коли б навіть це й дозволено було, я за вдачею не брехун. Не знаю, чи то від того, що мені було ніяково, оскільки якийсь там поліцейський знає про того Спарапета більше від мене, а може, через звичайнісіньку люб’язність,— але я відповів упевненим голосом:

— Ага, згадав. Спаспет!..

— Не Спаспет, а Спарапет, ваша ясновельможність!..— Усатов мало не розплакався — так йому було досадно, що я не знаю до пуття прізвиська славнозвісного злодія.

— Та бог з ним! — засміявся я з того, що він так напустився на мене.

А старому здалося, що геть усе про килим мені відомо, тільки чомусь я вирішив приховати це й відбуваюся жартами. Я відчув, що пора брати себе в руки, витер сльози, що навернулися від раптового сміху, попросив Усатова вибачити мені й продовжувати свою цікаву розповідь.

— Так ось, ваша ясновельможність, доставили ми Спарапета разом з килимом,— розважливо вів далі Усатов.— Тільки хотіли допитувати, коли заходить пан Зарандіа й забирає все — і килим, і Спарапета... Я гадав, вам про все це доповіли!.. Від того дня з наших очей зникли і власник килима, і всі його родичі, І облогу поліцейського управління вони зняли, і мене перестали мучити своїми проханнями.

— Він і злодія забрав, кажете? — Я відчув, що вимальовується щось важливе.

— Атож, повів Спарапета... і килима забрав. А мені наказав: ми нічого не знаходили, нікого не забирали, нікого не відпускали і взагалі нічого не чули. Це зрозуміло, але...— Усатов змовк, і знов його примружені маленькі оченята почали провірчувати й свердлити мене.

Очевидно, Зарандіа спровадив потерпілих далі від поліції, пообіцявши їм, що килим неодмінно повернуть.