Розділ «Дата Туташхіа роман»

Холуа погаявся, але не став чекати повторення; капшук він узяв у зуби, а торбу закинув за спину.

— Я сказав — на шию,— нагадав Туташхіа.

Холуа трохи здивувався, але зробив і це. І знову зиркнув на абрага: що далі?

— Бери на спину!— сказав Туташхіа, очима показавши на труп.

Холуа остовпів.

— Не візьму... убий або що хочеш зроби — не візьму! Я мертвяків боюся...— Голос у нього захрип, дихання, здавалося, ось-ось зовсім урветься.— Я його знизу пер? Не хочу. В мене порок серця. Не бачиш?!

Одна за одною просвистіли дві кулі. Одна — побіля мого вуха, друга дзьобнула в землю, і курява засипала мені очі. Я хотів був тікати, та від переляку мене наче правець узяв. Туташхіа засунув зброю в кобуру, а я помолився господові богу за те, що врятував мене од наглої смерті.

Пополотнілий, весь тремтячи, Холуа помацав продірявлений під пахвою архалук, потім — розірвані в паху штани. Обдивився руки — крові не було,— і він засміявся, як божевільний.

— Як накажеш, Дато-батоно!.. Як звелиш...— Холуа взяв небіжчика на спину й рушив стежкою.

Туташхіа довго дивився в спину Холуа. Потім тихенько свиснув — покликав коня.

Зігнутий у три погибелі, Холуа важко переставляв ноги. Повішена на шиї торба била по колінах, капшук, затиснутий у зубах, не давав дихати. Ноги Дороте Тодуа, що лежав горілиць на спині в Холуа, тяглися по землі, руки звисали, як батоги. Позаду, кроків за десять, ішов Дата Туташхіа, а за ним, глухо постукуючи копитами по кам’янистій стежці,— мерин.

Порівнявшись зі мною, Холуа обернувся до Туташхіа:

— Чого тобі треба, Дато-батоно? Довго ще мені перти його?

— Поки духу свого поганого не пустишся! — відповів Туташхіа і теж пройшов повз мене.

Не мовивши ані слова, Холуа поплентав далі, крекчучи і спотикаючись. Стежка обгинала пагорб, і вони зникли за поворотом.

А я, нещасний, лишився лежати в колючому кущі, і думки, одна страшніша від одної, пролітали в моїй голові: чи це мана? чи божий гнів? чи шабаш сатани? Та ще хлопчину я в село послав... Що буде, коли розлючені гуртівники вийдуть назустріч Туташхіа й Холуа? Яка нечисть візьме гору?

Підібравши рясу, я кинувся бігти вгору по схилу. Коли вибрався на дорогу, ряса висіла на мені гноттям, штани були в колючках, ноги по щиколотки подряпані до крові. Я знову кинувся в кущі, і тому, що знесилів, бігаючи по горах, і тому, що дорога в Луці йшла через це міжгір’я, і розбійники неминуче знову пройдуть повз мене.

Одсапавшись, визирнув на дорогу,— ніхто поки що не підіймався нею, але — дивні діла твої, господи! — попереду, зовсім недалеко від себе, я побачив чотирьох гуртівників, котрі залягли в засідці, повиставлявши на дорогу рушниці.

Я гукнув їх, і рушниці повернулися на’ мій бік. Мене мало грець не вхопив.

Захлинаючись словами, я розказав їм, що тут скоїлося. Вони почали розпитувати мене, а я вже й слова не міг вимовити. Я сам не розумів того, що побачив, і не міг нічого до пуття пояснити. Аж ось на схилі показався Холуа із зваленим на спину небіжчиком. Він уже не плентав, як раніш, а біг, не переводячи духу. За ним, верхи, наступаючи йому на п’яти й підгонячи, їхав Дата Туташхіа.