Розділ «Дата Туташхіа роман»

А що я міг сказати?

— Віддав богові душу грішник... Видно, серце не витримало,— витиснув я з себе. Я говорив про Холуа.

Абраг витяг зброю і навів її на Джонджоліа... Я кинувся між них, помолився господові богу:

— Господи, умиротвори душу того, хто намірився вбити людину, і згаси гнів душі його, і стримай гнів серця його, бо зостануться після смерті одного Джонджоліа п’ятеро Джонджоліа, сиріт убогих, безпорадних, і, гнані лихою долею, стануть усі п’ятеро на шлях неправедний, гріховний, сповнений ненависті й зла.

— А якщо сам Джонджоліа роститиме своїх п’ятьох, гадаєш, отче Дмитрію, хоч одне з них стане кращим від батька? Раз у тебе душа болить за долю його дітей, просити треба, щоб убив я цю свинюку!

Я кинувся абрагові до ніг і знову почав молитися:

— Господи наш, відкрий око розуму й відчини браму істини рабу твоєму, Туташхіа Даті, аби не взяв він гріха на душу. Настав його на розум: вибавляти зло злом — нерозумно й неправедно, бо зло, навіть задля добра вчинене, породить багато нового зла, і не буде тому кінця, і згубно це...

Почув господь мою молитву, напоумив абрага зректися свого наміру. Сховав Туташхіа зброю.

— Джонджоліа! — сказав він.— Холуа не зробив нічого гіршого від того, що мав намір робити ти. Знай це! Плаче за тобою куля, та не можна, щоб послала її моя рука. Скажуть, Туташхіа вбив Джонджоліа, через те що Джонджоліа в нього стріляв. А покінчити з тобою треба не за це, а за те, що гроші можуть змусити тебе вбити людину. Тому-то й гідний ти смерті — затям мої слова. Підлість твоя й віроломство доконають тебе — і довго не забаряться!

Туташхіа скочив у сідло й поїхав на гору.

Дороте Тодуа лежав горілиць. У розплющених очах у нього застигли гнів і лють. Міцно стиснуті кулаки були здійняті до вечірнього неба.

В одній руці був, камінь.

Граф Сегеді

На той час на чолі розшукного відділення Тифліської поліції стояв досить досвідчений у розшукній справі Іван Михайлович Усатов, йому тоді було вже за сімдесят. Щойно повернувшись у Тифліс, я того самого дня поспішив до себе, в своє відомство, бо серце було не на місці. І справді, лиш переступив я поріг свого кабінету — задзвонив телефон: Усатов просив негайної аудієнції.

Я люб’язно дозволив.

Усатов був жвавий дідок з невгомонним темпераментом. Увійшов він якось метушливо. Я посадовив його в крісло й розпитав про здоров’я. Та він аж надто квапився, позирав на мене, хитро, примружившись, і йому очевидьки кортіло дізнатися, чи відомо мені, з приводу чого він завітав.

Я не знав і спитав.

— Я прийшов з приводу килима Великих Моголів, ваша ясновельможність,— сказав Усатов, багатозначно помовчавши, і знову свердлив мене своїми хитрими очима.

— Килима Великих Моголів...— спроквола мовив я, І мені здалося, що зі мною заговорили про легендарний пояс Джімшеда або про лабіринт Мінотавра. Я зосередив свою пам’ять,— ні, нічого схожого мені не траплялось,— і лишалося тільки сказати: — Я слухаю вас, Іване Михайловичу.

— То що ж... виходить, вам нічого не відомо? — знов засовався, заметушився Усатов, плескав рукою по лобу.