Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Прошу вас зачекати до завтра, до ранку. Мені треба подумати.

Килим скотили, поклали знов у великий ящик, спеціально для нього збитий.

«Француз» пішов.

Хаджі-Сеїдові хотілося, звичайно, щоб торг закінчився в той самий день, але він добре знав, що справжній покупець, котрий знає ціну грошам, отак зразу не став би їх викладати, побачивши килим тільки один раз. Саме це й переконало його, що клієнт попався серйозний і гідний його пропозиції.

Головні події відбулися наступного дня. «Француз» прийшов точно в призначений час. Він запропонував за килим Великого Могола п’ятнадцять тисяч. Хаджі-Сеїда зросив холодний піт: невже клієнт пронюхав, що килим крадений, і тому пропонує так мало?

— Така ціна образлива для родоводу килима,— переклав Іскандер-ефенді «французові» відповідь Хаджі-Сеїда.

— Навпаки! Моя ціна визначена його походженням,— заперечив «француз» і цим ще посилив підозру Хаджі-Сеїда.

У тифліського купця глузд за розум зайшов. На що він сподівався і що виходило!.. Вся наступна розмова більше була схожа на змагання в шантажі та здирстві, аніж на комерційні переговори. Хаджі-Сеїд уже ладен був відмовитися від цього гендля, аби тільки дали йому спокій, та не виключено, що гордовитий «француз» повідомить про килим у поліцію. А «француз» наполягав на тому, що або Хаджі-Сеїд віддасть йому килим за п’ятнадцять тисяч, або він взагалі втратить килим та ще матиме й неприємності. Проте й Хаджі-Сеїд не був новачком у таких справах і не так просто скорявся долі. Він довго торгувавсь і змусив француза згодитися на двадцять тисяч, але про неустойку за порушення домовленості в договорі не зазначив. «Француз» залишив векселя на двадцять тисяч, і Хаджі-Сеїд відпустив його, сподіваючись, що килим Великих Моголів уже завтра буде відправлено на лондонський аукціон, а «француз» одержить свого векселя на марсельську адресу разом з письмовою відмовою від домовленості.

Хаджі-Сеїд вважав, що він вискочив з пастки, і був невимовно радий.

Ми теж лишилися задоволені, бо створили бажану ситуацію: Хаджі-Сеїда було викрито не лише як скупника краденого, а і як продавця його.

Дальші подробиці описувати не варто. Скажу лише, що Хаджі-Сеїд пішов на всілякі хитрощі, аби тільки втекти з осади Усатова, але все вийшло, як і було задумано: щоб заарештувати Хаджі-Сеїда, ми мали вже досить фактів і документів. Усатов прочитав йому ордер на домашній арешт і взяв підписку про нерозголошення. На килим Великих Моголів почепили пломбу, і його передали на склад фірми як реквізований товар. Усе Інше мало чекати на приїзд Зарандіа, як і було звелено.

Наступні два дні я згаяв на обмірковування подальших дій з їх подробицями та варіантами. Мене охопив справжній азарт, і водночас тяжіла наді мною надзвичайна відповідальність: у моєму житті траплялися операції набагато складніші, але тепер мене пойняв страх, коли б не схибити й не закінчити цієї справи з меншим успіхом, ніж вона вийшла б у Мушні Зарандіа. Цю внутрішню тривогу й напруженість я виявив у собі ще на самому початку цієї операції, і хоч як хотів узяти себе в руки й не виказати свого занепокоєння оточуючим, Я зміг позбутися його тільки тоді, коли було все закінчено. Де вже було мені думати ще про щось і про якісь побічні наслідки всіх тих подій!

Операція скінчилася в суботу близько третьої години дня. І враз на мене звалилася страшенна втома й байдужість до всього на світі. Мені захотілося в лазню, захотілося потрапити до рук розтирача, вдихнути нудотний запах теплої сірчаної води. Я викликав екіпаж, і вже через півгодини ми спускалися до Орбеліанівської лазні.

А трохи згодом я лежав на мармурових плитах, і знаменитий на весь Тифліс розтирач Кямбіз здирав з мене шкуру. В голові у мене клубком скрутилися думки, кінця яким не видно було, і думки ті поринули в дрімоту, як і я сам,— завмерлий і відчужений. Досить було думкам моїм ледь ворухнутися, як у нещадній наготі поставала переді мною істина, що килим Великих Моголів знадобився Зарандіа, щоб затягти Сахнова в пастку — більше ні для чого. Для мене двох думок уже не існувало, і єдине, чого я не міг собі уявити,— як саме примудрився Зарандіа потягти Сахнова на цій наживці. Було ясно, що розумний і підступний чоловік готував явно безвихідний, фатальний кінець чоловікові обмеженому, а якщо й хитрому, то по-дурному. Нитка моїх роздумів на якусь мить обірвалася, бо Кямбіз скочив ногами мені на спину й змусив тріщати мої хребці й суглоби. Його ступня пройшлася по мені від шиї до куприка, я відчув легкість, і... стало шкода Сахнова. Я побачив, як хрещеник великого князя плазує перед ним, і раптом зрозумів, що згубну витівку задумав Зарандіа, а здійснив її я.

— Вашможність, прохолод треба? — почув я Кямбізів голос.

Я опустив голову, і на розпарене тіло ринула штормова хвиля.

Кямбіз кинув мені на плечі величезне простирадло й попрощався зі мною.

Я йшов додому пішки, і мене поїдом їла совість. Цілий вечір я просидів у кріслі біля каміна. Уночі, лежачи в постелі, годин три крутився, як на рожні. Прокинувся вдосвіта, провалявся до полудня, а від думок, що допікали мене, так утекти й не зміг.

Лиш тепер у найзагальніших рисах я можу відновити те, що мене тоді мучило, і спробую розповісти про це, тому що... тому що звідси починається все моє подальше життя.

Мій сьомий предок граф Лайош Сегеді вступив на військову службу до російського царя. Одружився з російською дворянкою і відтоді до нашого родового відгалуження не домішувалося іншої крові. Починаючи від тисяча п’ятсот вісімдесят дев’ятого року всі мої предки своєю єдиною батьківщиною вважали Росію, а своїм єдиним сюзереном — російського царя. Російському престолові вони віддавали все — совість, талант, життя. Їх було помічено, і заслуги їхні оцінено високо. Маєтки, великі чини, звання, високе жалування, великі зв’язки — усього цього вони мали вдосталь. Я був єдиним прямим спадкоємцем титулу, і вже з юнацьких років служіння престолові було втіленням для мене не лише високого становища в суспільстві й запоруки міцного майнового становища, а, мабуть, передусім воно було для мене полем діяльності, на якому моя відданість державі, моя честь і прагнення високого самопожертвування могли набути свого найповнішого вияву і сприяли рафінуванню моїх природжених достоїнств і вад. Згідно з тим кодексом честі, якого я дотримувався, я покликаний був віддавати батьківщині все, а одержувати лише стільки, скільки треба було,, щоб віддавати все. Нехай не вважають мене за хвалька, але я й справді жив саме так, через що лишився неодружений, бездітний і на схилі віку самотній.