Розділ «Дата Туташхіа роман»

У студентські роки, проведені в Сорбонні, і значно пізніше, ще протягом одинадцяти років, я перебував на таємній службі Російській імперії в Європі. Та настав час, і за не залежних від мене обставин я змушений був залишити Європу й поїхати в Петербург, куди мене було відкликано. Я повернувся на батьківщину в чині Полковника. Якщо не зраджує мене пам’ять, з моїх ровесників, котрі служили в армії його імператорської величності, лише кілька досягли вищих чи нижчих офіцерських чинів. Навіть моє фіаско в Європі дало мені орден св. Олександра Невського — одну з найвищих нагород імперії. Згадую про це не заради того, щоб показати себе у вигідному світлі, а тільки задля того, щоб відзначити, що всі двері були відчинені переді мною і я міг увійти в будь-які. Я обрав жандармерію, таємну поліцію і Кавказ, де таємна служба проходила чи не в найскладніших умовах. Очевидно, можна знайти сотні духовних і матеріальних причин такого вибору, але відшукувати й відгадувати їх було б марною працею, бо причина була одна: я знав, що зберегти гідність і честь там важче, ніж будь-де. Бажання спізнати ці труднощі віч-на-віч, наодинці з ними, і привело мене в жандармерію. Це давало мені змогу продовжити військові дії проти самого себе, проти всього наносного й суєтного, що було в мені, що прагло до зваб і крилося в закутках душі всупереч моїм власним уявленням про гідність і честь. Я жив, служив, кажучи словами Дати Туташхіа, «боровся з самим собою» і радів з перемог. Служба була джерелом моєї духовної рівноваги, і без того я не міг жити. Я мав багату колекцію стереотипів, у мене було раз і назавжди вироблене ставлення до речей, і я — можу заприсягтися! — не опоганював себе компромісами, поки не підкрався до мене, як диявол, Мушні Зарандіа. Компроміс від компромісу різниться, я не говорю про ті випадки, коли треба пожертвувати своїм заради інтересів громади або держави, а я, скажімо, не міг вчинити цього, або про те, що Мушні Зарандіа силою своєї привабливості чи духу один-єдиний раз домігся з мого боку моральної поступки. Ні! Я говорю зараз про докорінну ломку підвалин, про очевидні ознаки зміни світогляду, про повалення ідолів... Одне слово, склалося так, що саме на цій службі я розгубив усе, для збереження чого обрав її.

Каменем спотикання став Сахнов!

Основою моєї громадянськості був стереотип, згідно з яким усе людство поділяється на «ми» та «інші». «Ми» — це всі ті, хто вірно служив тронові й визнавав цілісність Російської імперії, хто був переконаний в її великій і особливій всесвітньо-історичній місії і праведно служив цій ідеї. Ті, хто цих поглядів не поділяв, були для мене «іншими». Я хочу застерегти: ані найменшої ненависті до «інших» я ніколи не відчував. Була сама настороженість. Я знав, що землю населяємо не лише «ми», «інші» теж існують і до того ж їх величезна більшість. Я був вихований на цьому переконанні, і виховання грунтувалося на принципі — «убивати в собі ще в зародку почуття ненависті, прищеплювати розсудливу терплячість і плекати в собі самовіддану любов до всього «нашого». Та повернуся до головного. Стереотип, про який я сказав, поділявся на три підстереотипи. Я весь час маю на увазі специфіку моєї служби, мого фаху і тому хочу, щоб мене зрозуміли правильно: фактором, що регулював взаємовідносини імперії з «іншими» державами та їхніми громадянами, я вважав норми міжнародного права, дипломатію і військову міць. Регулятором взаємовідносин між «нами» та «іншими» всередині Російської імперії я вважав закон і законність, перед якими рівні всі, незалежно від розумових, станових і майнових відмінностей. Розслідуючи злочини, що їх вчинили «інші»,— чи то були піддані Російської імперії, чи «інших» держав,— я вважав допустимими будь-які засоби, навіть підступність, оскільки то була боротьба з ворогом, і навпаки, коли надходив донос на людину, що належала до мого кола (це третій підстереотип), то протидержавні дії такої людини я розглядав як оману ближнього, а в ньому самому бачив фракціонера і тому діяв проти нього лише достойними засобами, щоправда, тривало все це доти, доки я не починав бачити в ньому смертельного ворога.

Душевний лад полковника Сахнова був досить простий, такий простий, що, коли б він навіть перейшов до табору «інших» І став непримиренним ворогом, все одно більшого зла від нього не було б. Та нікуди він не думав переходити, і на думці в нього не було виявитися ворогом трону й держави. Той вівтар, на який я і мої предки молилися протягом кількох сторіч, увінчувався його імператорською величністю і найяснішим сімейством. То була найбільша святиня імперії, а кревність Сахнова з царським родом була визнана. Отже, мало того, що він був «наш»,— він уособлював те, чому «я зобов’язаний був оддавати все, а одержувати лише стільки, скільки треба, щоб мати можливість віддавати все»...

Мушні Зарандіа і я мали намір порахуватися з Сахновим, тобто з «нашим», так, начебто він належав до «інших»!

Та це була тільки частина моєї провини. Ще важча і ще значніша частка провини полягала в тому, що я замахнувся на основу основ будь-якої імперії, які будь-коли існували в історії людства, і порушив статут. Річ у тому, що, коли заходить мова про імперію, то в лавах «ми» опиняються і «сини державної нації», і інородці. «Сини державної нації» здійснюють власну державність, тобто служать величі й процвітанню своєї нації. Інородці перебувають на чужій службі й становлять неминучий і необхідний у кожній імперській ієрархії прошарок ландскнехтів і кондотьєрів. Вони, формально служачи державній нації, фактично дбають передусім про власні інтереси, а вже за ними — про добре замасковані інтереси своєї нації, що, зрештою, суперечить інтересам імперії.

Історично доведено, що в епоху катаклізмів «сини державної нації», незважаючи на відмінність політичних поглядів, твердо захищають цілісність держави, а поведінці інородців, як правило, притаманний сепаратизм. Хоч «сини державної нації» й інородці становлять єдиний привілейований правлячий стан, але кожна з сторін дотримується свого принципу в цій єдності: «Державна нація, вдаючись до послуг інородців, не повинна цілковито довірятися їм, незважаючи на всі їхні заслуги перед троном та імперією». У зіткненнях, які можуть виникнути між «сином державної нації» та інородцем, котрий належить до нашого стану, як у випадку Сахнов — Зарандіа, моїм патріотичним обов’язком було стати на бік досить низької, але стійкої духовної вартості, тобто на бік Сахнова. А я став на бік його противника, і саме це й було замахом на основу основ нашої державності, було злочином проти статуту!

Що Зарандіа почав діяти проти Сахнова засобами, які допускалися тільки в боротьбі з «іншими», я відчув одразу, хоч, поклавши руку на серце, мушу сказати — туманно. Лише згодом я зрозумів, що Сахнов потрапив у тенета провокацій, які розкрив Зарандіа, а я не тільки не перечив цьому, а навіть допомагав йому! Мені треба було підвищити свій голос і вивести на світ божий ту інтригу, а я не знаходив у собі нічого, крім усвідомлення, як саме треба поводитися, а бажання поводитися належним чином у мене не було ніякісінького. Я знав людей, які лише так і поводяться, лише так і живуть, не вбачаючи в цьому нічого поганого й вважаючи себе бездоганними, а для мене все це було справжньою трагедією, і я видавався собі жерцем, що погасив священний вогонь за методом Гулівера. Я був схожий на шляхетну людину, котра ні з сього ні з того пустилася в розгул І розпусту і одного разу вранці виявила, яка катастрофа з нею сталась, але не знайшла в собі сил усе обірвати і ввійти в свою звичайну колію. Такі люди шукають розради в новому гульбищі. Наді мною нависла страшна небезпека: я мав переселитися в світ компромісів, залежності, що руйнували мої колишні підвалини й породжували докори сумління.

Пані Тіко О-Ні

...Досвід тоді прийшов, коли він уже й не потрібний був. І справді-бо, навіщо мені в мої п’ятдесят п’ять чи шістдесят років таємно звідувати любощі, сідати на Пегаса?! А коли я так прагла цього, воно обминуло мене, не наділивши ні впевненістю в собі, ні наполегливістю. Та чи й потрібне воно було? Що ж, я не остання і не єдина: люди загнуздують пооб’їжджених химер, і вони тягнуть своїх верхівців, куди їм заманеться, а верхівцям тим здається, нібито загнуздали вони свою мрію і отой Пегас мчить їх за тридев’ять земель дорогами, що їх вони самі для себе обрали. У мене була подруга, яка все життя шукала, купувала й пробувала засоби проти зачаття. Все одно вона народила четверо дітей і мало не померла, народжуючи п’яту дитину. В шістдесят років вона призналася мені, що прекрасно знала про всі способи, які застраховували від зачаття. Та життя її свідчило про інше, до того ж я не пригадую випадку, щоб вона з кимось поділилася своїм досвідом.

З дитячих років я пам’ятаю казку про дідуся, який перед смертю витяг з хати скриню з золотом і темної ночі закопав її в невідомому місці так глибоко, що ніхто її вже не міг знайти. В дідусеві жило дві вдачі — одна змушувала його призбирувати добро, щоб потім спожити його, а друга змусила сховати золото так надійно, щоб спожити його ніхто вже ніколи не зміг! Отак і я жила. Лише на схилі віку я зрозуміла, що було в мені дві душі; перша жила Ілюзіями й діяла; друга знала правду, але мовчала — заговорила тільки тоді, коли це вже було ні до чого. Перша була схожа на курку, яка думає, що знесла яйце господареві на сніданок; другу можна порівняти з правовірними, котрі жодного разу не пригостили свого мулли улюбленим пловом за життя, а після смерті завалили пловом його могилу... Ні, любощі пізнала я не в постелі, не з свого життя набула досвіду,— моя спостережливість обдарувала мене цим досвідом. Якби в постелі набула, то досвід той був би в мене вже тоді, коли я ще до чогось здатна була, а не тепер, коли мені скоро шістдесят. О боже, куди мене занесло! Я почала про бідолашного Міто Зурабішвілі, щоб розказати про Дату Туташхіа, а звернула до себе. Інакше і не вмію розказувати. Як не кручуся, все одно на світ дивлюся крізь сито, а те сито — я сама, про що не почну говорити, а прийду до себе. У всіх так, тільки признатися собі бояться. Занадто люблять себе і тому побачити себе збоку не можуть; спостережливості бракує, а може, чесності або сміливості. Мені такий стан дуже добре відомий. Так ось, коли я закохалася в Міто Зурабішвілі, мені здавалося, я кохаю його за те, що він революціонер, який віддає життя боротьбі за щастя народу й людства. Правда, на початку дев’ятисотих років розум людський уже був пойнятий духом революції. «Народ, гноблення, воля!» — у цих словах була магічна сила, і політичні переконання здебільшого диктували особі її наміри та вчинки. І все-таки кохання має інші джерела... Узяти хоча б сільського вчителя — він несе в народ знання й правду. І поліція, бувало, вбачала в учителюванні політичну діяльність. Коли я поїхала в село учителькою, багато хто думав, що я жертвую собою заради революції. Правду кажучи, я й сама так думала; мені здавалося, я залишила Тифліс, щоб боротися за волю. А хіба мала я право так думати?! Мене ж викликали — і вкотре вже викликали, боже ти мій!.. Викликали й сказали: «Вибирай! Або підеш на заслання в Пензенську чи Костромську губернії, або поїдеш в одне село, ми скажемо в яке, будеш там учителювати, а заразом виконаєш одне наше делікатне завдання!» Я зразу зрозуміла, до чого мене спонукали — стати таємним агентом! Та що було робити, коли тяглися за мною гріхи, за які й справді випадало заслання?.. До яких тільки відчайдушних вчинків не вдавалась я заради Міто — і ось усе розкрилося... Коли я пішла за ним, мені здавалося, йду заради революції. Та брехня все! Настала старість, а з нею й розум прояснився: не революція, а кохання штовхало мене на риск. Я до нестями кохала Міто Зурабішвілі, в мені жила потайна надія, що ми поберемося, а моя участь у боротьбі — кому вона потрібна? Хіба я розбиралася в цьому? А в Пензі або в Костромі — що мені було там робити? Як існувати? Яким же святим духом живитися? Коли вони запропонували мені їхати учителювати, я подумала: нехай посилають, невелике горе, обіцяти пообіцяю, а й пальцем не кивну, що вони мені зроблять!

Я згодилася. Від мене взяли підписку. Іншого виходу не було... Ага, я вам про це вже сказала. Від мене взяли підписку, що я поїду вчителювати в село, де живе коханка Дати Туташхіа. Я найму в неї кімнату, якщо вона мені не відмовить. Датину коханку звати було Бечуні Пертіа, вона не відмовила, бо ще раніше її укоськали: візьми квартиранта, нехай поліція думає, що ти хочеш одкараскатися від Дати Туташхіа і найняла кімнату, щоб він ходив не так часто або взагалі перестав приходити.

Приїхала я. Староста показав мені спочатку кілька інших квартир. Я не погодилася. Потім хтось порадив Бечуні. У старости — очі на лоба, але все-таки він повів мене до абрагової коханки. Тут мені сподобалось, і я найняла дві кімнати.

І село мені сподобалось,— дуже велике було,— і вулиці; будинки стояли далеченько один від одного, і в кожного господаря була добре доглянута садиба. Клокали по селу квочки, цяпали курчатка, з ранку й до смерку не вгавав дитячий галас. Ночами з боліт долинало кумкання тисяч жаб і спущені з ланцюгів собаки гавкали на припізнілих перехожих.

Я знала, що моя хазяйка була вдовою лісового об’їждчика. Вона видалася мені старшою як на свій вік, а їй було років двадцять вісім — двадцять дев’ять. Мала вона шестирічного сипка. Ото А уся сім’я. Вона була спокійна, ставна й тиха — така тиха, що цілий тиждень можна було не почути її голосу. Та одне я зрозуміла одразу: вона була мовчазна не тому, що нещаслива, і не від журби за покійним чоловіком — то було горде відчуження. Воно додавало їй гідності й статечності. Від чоловіків я чула — жінка не може оцінити, наскільки інша жінка гарна в постелі. То неправда. Ми бачимо краще, і Бечуні Пертіа з цього погляду не була якоюсь особливою.

Я скликала дітей, і навчання почалося. Час минав, і, вражена їхньою пам’яттю, здібностями й жадобою знань, я почувалася найщасливішою людиною: я жила на стародавній землі Колхіди й служила своєму народові, несучи йому світло, як той біблійний смолоскипник.

У вільний час я читала, писала листи своїм близьким або просто згадувала минуле. Як і моїй хазяйці, мені йшов двадцять дев’ятий рік. По матері я мегрелка, була в мене колись нянька-мегрелка, і я добре розмовляю по-мегрельському. Мені на сором, у селі я це приховала. Знала, що приховувати знання мови — все одно що підслухувати чужу таємницю. А все-таки приховала. Видно, молодість штовхнула мене на це. Нехай мене бог простить за це — моїй совісті і так вистачає мук.

Поступово таємна мовчазність моєї хазяйки набула для мене певного значення, і я мимоволі почала про це багато думати.

Була неділя, і я йшла додому. П’яний Бардгунія бешкетував, вимахуючи дробовиком. Він був син мірошника, і звичайною забавкою цього двадцятирічного парубка було, напившись, ганятися з дробовиком за худобою, а лаявся він при цьому на всі заставки. Рушниця була зіпсована, і Бардгунія сам кричав: «Бах, бах, бах!..» Поки хміль з нього не вивітриться, спокою не було нікому. Весь куток виходив дивитися на його витівки, збігалися діти й зграєю ганялися за Бардгунією, вони теж палили: «Бах, бах, бах!..» Завернувши на свою вулицю, я побачила Бардгунію, він мчав за телям Каджани. Я була вже коло своєї хвіртки, коли він побачив мене. Облишивши теля, він вигукнув по-мегрельському: «Ось заявилася індичка Бечуні»;— й кинувся до мене. Не встигла я зачинити за собою хвіртку, як він загородив мені дорогу. Злякавшись, я притулилася до огорожі, і тоді пролунав гучний ляпас, якого дала моя хазяйка Бардгунії.

Ті, хто тішився цим видовищем, поперехилялися через огорожу, щоб не прогавити нових подробиць. Діти позавмирали, тільки — палець у роті.