Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Як це з’ясувалося?

— Купив наш агент у Стамбулі за двадцять лір в якогось п’яниці грека. Ось така схема наступних подій, яких я очікую. Я певен, невдовзі виявляться нові подробиці та обставини.

«О господи, будьте ви всі прокляті й дайте мені спокій!» — Мало не закричав я.

Зарандіа пішов продовжувати свої численні справи й чекати запрошення в Дагестан.

Він сподівався, що те запрошення мало надійти після того, як зроблять обшуки в резидентів і вдома в них знайдуть фальшиві червінці. Зарандіа мали повідомити (так він гадав), що резидентів заарештовано й посаджено в різні в’язниці — таким чином, один про одного вони нічого не знають, і сім’ям їхнім про них нічого не відомо. Кара-Ісмаїла перехоплено після чергового вояжу за півгодини їзди від Темірханшури, ретельно обшукано і взято так, що про це не знає ніхто, крім нього самого і тих, хто його брав.

Отож Мушні Зарандіа сидів і чекав. Аж ось однієї чудової днини на нього щось найшло, і він, такий витриманий за всіх обставин і в усіх знегодах, утратив витримку й спокій, а коли прийшла звістка, що незабаром у Тифліс приїде полковник Сахнов, і зовсім не міг дати собі ради. До цих двох причин неспокою, що пойняв його, незабаром долучилася ще одна, і, не витримавши душевного сум’яття, такого незвичного для нього, він через тиждень стояв переді мною.

— Ваша ясновельможність, не відмовте в добрій пораді, що мені робити: я мушу бути в батька на селі. Певно, Дата Туташхіа згодився побачитися зі мною, а разом з тим ніхто не знає, коли прибуде полковник Сахнов, і мені на той час необхідно бути в Тифлісі. А в Дагестан мені треба неодмінно — бо ж це, зрештою, найважливіше...

— Ви одержали щось з Дагестану?

— Ні.

— То чого ж вам їхати?

— Сам не знаю!..— всміхнувся Зарандіа, розвівши руки.

Тієї миті я зрозумів (і думаю так і понині), що його порив був не якоюсь химерою, а владним поштовхом, який ішов з глибини душі, і був той порив навіяний не миттєвим станом, а наслідком внутрішньої впевненості, що довго визрівала: йому неодмінно треба їхати в Дагестан.

— Ви сподіваєтеся вмовити Дату Туташхіа?

— Це майже безнадійно, графе, але, як то кажуть, риск — половина удачі, і тим, хто ризикує, і вітер фортуни в спину.

— А форма?.. Під яким соусом ви збираєтеся піднести йому нашу пропозицію?

Тільки правда і відвертість, його не проведеш. Та й не до лиця нам з ним брехня.

Я похитав головою, бо не вірив у цей його замір.

— А мені ж теж треба їхати... інспектувати наші губернії,— мовив я, трохи помовчавши.

— Я пам’ятаю про це, ваша ясновельможність.

— Нічого не вдієш... Їдьте, але...