Розділ «Дата Туташхіа роман»

Мені хотілося сказати йому, що останнім часом він якийсь схвильований і що це може призвести до поспіху, а отже, і до необачності, проте я стримався. По відношенню до Мушні Зарандіа такі застереження були зайві.

Та він прочитав мої думки й сказав, усміхаючись:

— Не турбуйтеся, графе, я зроблю все, що потрібно й можливо.

Наступного дня я поїхав у Баку, а ще через два дні Зарандіа подався в Мегрелію провідати своїх батьків і сестру. Повертаючись назад, він з Мцхета завернув на північ і, не заїжджаючи до Тифліса, опинився в Дагестані.

Мені треба було їздити два тижні. Я побоювався, що й цього часу мені не вистачить, бо мали відбутися наради в трьох містах, та все повернулося так, що я завершив справи раніше, ніж намічалося, і вже десятого дня приїхав до Тифліса. Зарандіа ще не було.

Дмитрій Кодашвілі

Коли я був ще юнаком, святий і праведний синод призначив мене на службу у високогірне село, що тулилося в скелях Кавказького хребта. У селі жили мегрельські гуртівники-скотарі, і називалося воно Луці.

Тамтешні жителі не дуже ревно дотримувалися віри. Диявол поглумився над ними, і вони першого ж року моєї служби вчинили в Луці тяжкий гріх: за одну ніч вирізали сім’ю Тодуа — матір і чотирьох синів. Уцілій лише батько сім’ї — Дороте Тодуа. Він пас у горах худобу. Пристав сказав мені, що той злочин вчинив віровідступник, ворог престолу, розбійник і вбивця Дата Туташхіа. Перед усією парафією я прокляв грішника й оголосив йому анафему.

Вище від Луці, в горах, знаходяться літні пасовиська й халупки пастухів. У тих халупках часом ховалися абраги, Дата Туташхіа щоліта підіймався туди й по дорозі заходив до Луці. Коли докотилася чутка, що сім’ю Тодуа вирізав Дата Туташхіа, в парафії зчинився переполох, суди та пересуди. Ясон Карчава, шанований у селі гуртівник, привселюдно сказав розбійникові, що дорога через село йому віднині заказана і щоб у гості він ні до кого не приходив. Туташхіа спокійно вислухав цю одповідь, дуже зухвало заявив, що він не вбивав, та й пішов своєю дорогою. Більше він у селі не гостював, але ходити через село не переставав і, наче й не було нічого, вітався з кожним зустрічним, крім мене. Були люди, які роками не відповідали на його вітання,— Датою Туташхіа знехтували, і власті про це знали.

Та хоч усі від нього й одвернулися, у декого закрадався сумнів: а чи правду сказав пристав і чи не беремо ми через свою надмірну довірливість гріха на душу? Поза очі багато хто з парафіян осуджував мене. Туташхіа знав, що я прокляв його, і я боявся його помсти.

Дороте Тодуа був міцний дідок, та горе й сльози зламали його. Він швидко почав старіти, і йому дедалі важче було справлятися з худобою. Щоосені він казав, що оджене гурт униз, в долини, й продасть.

Була в мене дійна коза, вона никала без догляду і якось увечері не вернулася додому. Не прийшла вона і вранці. Я прождав її до обіду й пішов шукати.

Я йшов стежечкою, що бігла понад самою прірвою, і по той бік побачив трьох подорожніх. В одному з них я враз упізнав Дороте Тодуа; він ступав не кваплячись із шкіряною торбою на плечах.

О цій порі, ранньої весни, табуни женуть з долин у гори, а Дороте йшов сам.

Я подумав, що нарешті він продав гурт, і став придивлятися до його супутників. Один з них — у чорній чосі і при зброї; поперед подорожніх ішов буланий кінь, через сідло на ньому була перекинута бурка. Я впізнав Дату Туташхіа і здивувався лише тому, що він іде разом з Дороте Тодуа, а що він був зухвалий і нічого не боявся, я знав і так. Другий був не знайомий мені. Зустрічатися з Туташхіа мені було ні до чого.

Стежечка звернула праворуч. Я сподівався знайти козу в яру і теж звернув направо. Схил яру був крутий, і підійматися було важко. Я йшов довго і, поки вибрався нагору, дуже стомився. А кози так і не видно було. Над самим яром ріс величезний, у три обхвати, граб, густо повитий плющем. Коли вилізти на дерево, подумав я, можна буде розглядіти всі схили. Вони позаростали густими кущами, і білу козу серед тієї зелені легко помітити.

Я видерся на граба, оглядів схили. Нічого не побачив. Сів я собі відпочити, не спускаючи тим часом очей з кущів.

Зацокотіли кінські копита.

За десять кроків по праву руку був дуже глибокий, вузький і сухий крутояр. Стежечка, що йшла знизу, обривалася по той бік крутояру. Для подорожніх через крутояр було перекинуто деревину. По цей бік крутояру знову починалася стежечка і, кривуляючи, вела через ліс до Луці.

«Еге-е! — подумав я.— Видно, вони зупинялися на відпочинок, а інакше, поки я лазив по скелях та яругах, мали б відійти далеко за Луці».