Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Саме те, що я ні в чому не провинився?

— Еге.

— Дамаск...

— Про це, Іскандер-ефенді, ми поговоримо пізніше! — Зарандіа теж доторкнувся пальцем до розписки.

— Звичайно... Але розписки я в жодному місті не давав. Чим іще можу прислужитися?

— У яких містах і банках за межами Росії є поточні рахунки в Хаджі-Сеїда?

— Лише в Стамбулі. Банк Стіннеса, рахунок № 1014,— Іскандер-ефенді відповів одразу, і з тієї миті — і тут, у чайній, і згодом — казав тільки правду.

Багатьом, очевидно, видасться, що сміливий крок Зарандіа є образа професіоналізму й авантюризм, і теоретично це цілком справедливо, але практика підтверджує, що більшість вербовок за всіх часів і в усіх державах відбувалися саме в отакий грубий спосіб і відверто. Усупереч поглядам деяких детективів, більшість завербованих бояться ускладнити стосунки з таємною поліцією та законом, і досить вербувальникові категорично сказати про можливі ускладнення, як сумніви в завербованого відпадають самі собою. У розмові Зарандіа з Іскандером-ефенді Юнус-огли не було нічого несподіваного, крім одразу ж вигаданої версії про садизм. Таких даних про Іскандера-ефенді в Зарандіа не було, і нічого схожого ми не могли б довести, але Іскандер-ефенді зміркував, що, коли він відмовить Зарандіа, то таємній поліції буде зовсім не важко привести двох-трьох проституток, які підтвердять, що він садист. Він вважав за краще згодитися самому, ніж бути втягнутим іншими. Це трапляється майже завжди в аналогічних ситуаціях.

Завдяки Іскандеру-ефенді пощастило встановити, що стамбульський антиквар Чекурсо-бей чотири рази на рік вносить у банк Стіннеса на поточний рахунок Хаджі-Сеїда суми турецькими лірами. Кожен внесок дорівнював двом тисячам російських карбованців. За існуючими правилами, банк надсилав своєму клієнтові оповіщення про одержану суму, і таким чином Хаджі-Сеїд дізнавався, що гроші надійшли. Іскандер-ефенді не міг сказати нам, кому Хаджі-Сеїд розсилав ті гроші, але назвав прізвище Кара-Ісмаїла, скупника срібного посуду в Дагестані від фірми Хаджі-Сеїда, котрий раз на три місяці одержував з каси двісті червінців золотом, окрім тієї суми, яку видавали йому для закупки товару. Кара-Ісмаїл жив у Темірханшурі. Ідучи його слідами, ми могли знайти резидентів, які жили в Дагестані.

Якось, виступаючи перед вищими чинами поліції закавказьких губерній, Зарандіа висловив таку думку: за всіх часів і в усіх державах поліція або адміністрація, що взяла на себе її функції, завжди являла і досі являє собою структуру, призначену для того, щоб правлячі кола мали якомога повніші дані про спосіб існування й погляди кожного громадянина. Існує ціла ієрархія від міністра внутрішніх справ до квартального, без якої неможливо було б виконувати закони, і немає держави, яка могла б обійтися без цієї служби. Коли ми бачимо, що певна державна система твердо стоїть на ногах і падіння їй не загрожує, це означає, що більшість громадян задоволені існуючим порядком речей, що вони на боці чинних законів, а отже, і своєї поліції, і тоді можна бути певним, що необхідні відомості існують у головах людей потенційно — треба лише вміти їх узяти. Це положення звучить парадоксально, але в парадоксальності його сила: мислячу людину парадокс штовхає на аналіз, а аналіз приведе її до висновку, що перед нею зовсім не парадокс, а істина. Діяльність Мушні Зарандіа проходила в мене на очах, і я можу засвідчити, що він незмінно керувався дим принципом. І в Дагестані він не шукав інших шляхів; приїхав і звелів тамтешній поліції зібрати відомості, куди й до кого ходив Кара-Ісмаїл і хто з тих, що гостинно приймали його, викликає підозру. Свідчення ці лежали готові — треба було тільки поглянути на них з певної точки зору. Зарандіа вивчив привезені йому матеріали, поставив крапки проти шести прізвищ, сказав, що четверо з них резиденти, прикинув, як діяти далі, і, склавши точний план проведення майбутньої операції, вернувся в Тифліс.

Для досягнення успіху Мушні Зарандіа взяв до уваги одну обставину. Відомо, що турки набули тисячолітнього досвіду в державних і розвідувальних справах. І разом з тим, і це перше, вони надто бережливі. Коли турок посилає гроші, він неодмінно зажадає підтвердження, що гроші дійшли до зазначеної особи повністю. А друге — мистецтво таємної війни ніколи не дозволить їм збільшувати кількість осіб, причетних до таємниці, бо це може призвести до її розголошення. У нашому випадку турки, щоб одержати підтвердження від своїх резидентів, що гроші до них дійшли, не вдавалися до залучення якихось нових осіб. Якнайкоротший і якнайнадійніший шлях лишався тільки один: Кара-Ісмаїл — Хаджі-Сеїд — Чекурсо-бей — турецька розвідка. Тут Іскандер-ефенді був непотрібний, до цього вузла він не був причетний, і Зарандіа аж ніяк за це не журився. Він був певен, що підтвердження резидентів про одержання грошей знайдуть у кишені в Кара-Ісмаїла.

Трохи згодом Кара-Ісмаїл з’явився в Тифлісі, і за розпорядженням Хаджі-Сеїда Іскандер-ефенді видав йому двісті червінців золотом, а через годину ми вже знали про це.

Та що Кара-Ісмаїл одержав гроші — це само по собі ще ні про що не свідчило. Одержав? Ну й що ж тут такого, що одержав? Я вже казав, що нам траплялися кур’єри з грошовими сумами на руках, але це ні до чого не приводило. Важливо було довести тим, хто одержував гроші, що одержали вони ті гроші від турків і на справи, які підривають інтереси держави. Інакше встановлений факт лишався фактом для внутрішнього користування, можливості діяти він не давав. Завдання було ясне: треба роздобути документ, який доводив би провину адресата. Потрібні були зізнання й свідчення. Як їх добути? Ось цього питання ми й не могли здолати вже багато років. А Зарандіа розв’язав цю проблему, але як саме пощастило йому зробити це,— ніхто, крім мене, не знав доти, доки бажаний плід не потрапив нам до рук; тоді сам результат пояснив спосіб його досягнення. Зараз скажу лише, що всі золоті червінці, які одержав Кара-Ісмаїл від секретаря-касира Хаджі-Сеїда, були фальшиві!

Зарандіа оточив Кара-Ісмаїла своїми людьми і, звісна річ, сповістив дагестанську таємну поліцію, що починає діяти. У Дагестані зараз йому не було чого робити, і він лишився в Тифлісі, з головою поринувши в справу про австрійське шпигунство.

— Як ви гадаєте, за якою схемою підуть зараз події? — спитав я одного разу Зарандіа під час розмови.

— За найелементарнішою, графе.

— Чому?

— Коли шпигун протягом багатьох років працює, не відчуваючи уваги таємної поліції, то хоч він буде й тричі обережний, а втрачає обачливість, десь розслаблюється й починає порушувати навіть найпростіші правила конспірації. Тут ми зіткнемося саме з таким явищем.

— Дай боже, та все ж я хотів би знати намічену схему подій.

— Відомості військового характеру, я гадаю, пані де Лам’є одержує від поручика Старіна-Ковальського. Цей молодик завжди крутиться серед офіцерських жінок, ловить плітки, коментує їх з притаманною йому дотепністю й цинізмом. Виходячи з його рук, плітка стає ще пікантнішою й спокусливішою для дальшого поширення; він на ходу вигадує чутки, їх виривають у нього з рук ще тепленькими. Він талановитий балакун. Життєві подробиці, особливості характеру, звички й захоплення того нещасного, що потрапляє йому на язик, здіймаються в повітря, немов кульки й палички в руках у жонглера. Зацікавленій особі досить послухати його, поставити двоє-троє запитань, зовні зовсім незначних, і уявлення про людину готове. Користуючись ласкою й гаманцем мадемуазель де Лам’є, Старін-Ковальський спочатку щиро вважав, що одержує гонорар за послуги тілесні й інтелектуальні. Таким чином до рук австрійців потрапили послужні списки наших офіцерів. А одного разу мадемуазель де Лам’є допомогла Старіну-Ковальському взнати, що він не хто Інший, як державний зрадник. Усього подальшого не треба й пояснювати. Необхідно з’ясувати, яку роль у просочуванні відомостей про наше артилерійське озброєння відіграв полковник Глєбич. Тут можливі два варіанти: або полковник втратив обережність, або Старін-Ковальський підібрав ключі до його сейфа. Глєбич — військова кісточка і людина обов’язку. Зрада батьківщини тут виключена! Те саме і у випадку з Кулагіним. Кулагін фанатично відданий інтересам імперії і вважає, що без його внутріполітичних повідомлень, які він надсилає нагору двічі на рік, імперія розвалилася б. А ще додамо доповідні, які Кулагін постачає із службового обов’язку, і ми побачимо письмовий стіл, засипаний документами, дуже цінними для іноземної розвідки. Його дружина — Лариса Кулагіна — вірна клієнтка мадемуазель де Лам’є. Лишається з’ясувати, чи продавала вона чоловікові документи за гроші, чи обмінювала їх на жіночу білизну, а чи мадемуазель де Лам’є робила вправи з фотографії безпосередньо в кабінеті Кулагіна. А щодо Хаджі-Сеїда, то це постать складна, веде вона подвійну, а може, й потрійну гру. Зверніть увагу, графе, що його закупники мотаються по всьому Кавказу й можуть дістати будь-які відомості. З другого боку, Хаджі-Сеїда завжди відвідують європейські посередники, що переправляють товар на захід. Не важко через одного з них передавати агентурні відомості й одержувати інструкції, це зручно і для Хаджі-Сеїда, і для мадемуазель Жаннет де Лам’є, графе. Усе це можна вважати за факт майже доведений. Не виключено також, що Хаджі-Сеїд і мадемуазель де Лам’е торгують між собою добутими відомостями. Така купівля-продаж, як відомо,— досить поширена форма комерційних відносин між шпигунами різних країн. Нарешті, виявлено нову досить цікаву подробицю про мадемуазель Жаннет де Лам’є: протягом трьох-чотирьох років вона була власницею невеликого готелю в Афінах, правда, тоді її звали Зізі Жермен.