Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Стань рачки!

Табісонашвілі став рачки. Я його зв’язав. Добре вийшло — лізти він міг, а ні встати, ні чогось іншого вже не міг. На Алазані ми ослів так, бувало, триножили.

— Іди вперед І впусти нас у будинок!

Попереду Табісонашвілі рачки, а ми за ним. Прочинив двері в коридор, і ми за ним. Прочинив двері марані, і ми ввійшли туди. Я його стусонув, Табісонашвілі поліз і завмер посеред марані.

Стоїмо ми. Троє чоловіків там, утративши мову і пороззявлявши роти, дивилися на нас і Табісонашвілі, а ми на них. Роздивляюся — немає Кости Дастурідзе. Озирнувся — стовбичить за прочиненими дверима, дивиться в щілину.

— Полічи, полічи... Гроші лік люблять! — сказав хтось.

Я собі подумав: хто б іще мав тут бути? Оглядівся — бачу, папуга. Сидить у великій клітці, теж золотом пофарбованій. Я підійшов і очам своїм не повірив — дуже красивий був, вражий син!.. А Табісонашвілі стоїть посеред марані рачки, голову похнюпив, як стара шкапа...

— Ідіть геть звідси!..— зарепетував один з попів, той, що товстіший. На мене аж бризки слини попали.

— Поліцію, поліцію покликати! — загорлав другий.

Ми так домовилися, що Дата починає перший, а ми мовчимо, рота не розтуляємо, ні на що не озиваємося. Я повинен був обійти марані і все роздивитися як слід. Дата мав стежити за ними, не зводячи очей. Я одійшов від папуги й прямісінько до квеврі. Звідти — до тоне. Рухався я неквапом, і вигляд у мене був такий, немов, крім мене, тут нікого й немає.

— Ідіть геть! — закричав знову той товстіший.

— Поліцію покликати, поліцію! — Це знову другий, а папуга своєї:

— Полічи, полічи... Гроші лік люблять!..

У нас за поясом по маузеру, в руках по нагану — так ми й підемо геть, ждіть! І хто ж, цікаво, поліцію викликатиме? Табісонашвілі? Але ж він рачки й до ранку в поліцію не долізе, якби ми його й пустили.

Отак, походжаючи, підійшов я до каміна. Обшукав священиків. Зброї при них не було. У Кандурі з-за халяви витяг здоровенного ножа, зробленого з кинджала: гарний був ніж, він мені потім років десять слугував. Оглянув руки. На великому пальці правої руки був великий діамантовий перстень, камінь — завбільшки як абрикосовий камінчик; на середньому пальці лівої руки — з діамантом завбільшки як камінчик сливи. Я оглянув усі персні й нахилився подивитися, на чому то Кандурі лежить: підняв лев’ячі й тигрячі шкури, зазирнув під них.

Під шкурами лежали мішки — величезні, повнісінькі й міцно позашивані мішки! Те ложе, викладене з повних мішків, і прикривали лев’ячі та тигрячі шкури.

Що ж у тих мішках, цікаво було мені знати? Я різонув ножем Кандурі один з них, і посипався рис. Розбатував другий, а звідти — ячна крупа! Третій — гречка! Ткнувши наган під пахву, взяв я по жмені рису та ячної крупи й пішов до Дати.

— Зверніться до них зі словом божим, бо «споконвіку було слово, а слово в бога було, і бог було слово»,— мовив Кандурі своїй братії.

Батько мій був паламар, хлопчиком оддав мене в бурсу. Дещо в голові лишилося — ото й запам’яталися всі ті балачки.

Поки я дійшов до Дати, один піп промовив: «...не самим хлібом живе людина», а другий підпрігся: «Бо більше від їжі життя, а тіло від одягу».