Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Кандурі. Його підіслав Табісонашвілі. Ет, скільки клопоту звалилося на мене через нього, не злічити. Але я стою на своєму. Мене не схитнеш. Нехай спочатку поверне ті бурдюки, що потяг у мене на горійському базарі!

— Стривай, хто вкрав у тебе бурдюки?.. Кандурі?

— Кандурі. Тепер начепив на себе ризи, бороду до пуза одпустив і заходився навчати людей розуму й совісті... Та не на такого натрапив! Думаєш, там порожні бурдюки були? Два великі бурдюки й чотири трохи менші. Ті великі були буйволячі. А ви знаєте, скільки в найбільший буйволячий бурдюк вина входить? Не знаєте?.. Я сказав би, та забув... Буйволячих бурдюків у мене з тих пір і не було, от і забув. Років п’ятнадцять минуло, як він їх поцупив. Якби пам’ятав, то й не питав би! Підставляйте роги, підставляйте!

— Коли вони вчинили те безстидство і повставали, щоб іти, що Табісонашвілі тоді сказав?

— О, хіба я дурний, чи що? Мене в шори не вбереш! Ти хоч на фарш перемели Табісонашвілі, то я його впізнаю... Я його притиснув, він зізнався — не сам, каже, прийшов, не моя була воля!.. Знає, сучий син — я його не продам, от і сказав. А в суд чого подавати? Собака собачої шкури ніколи не порве, давно відомо... Я тут з вами розбазікався, може, зайвого набалакав — нічого не вдієш, такий уже я вродився. Ви думаєте, я не знаю, чого ви сюди завітали? Ось тут сидить з нами Коста — лис і шахрай; там — Табісонашвілі й Кандурі. Табісонашвілі візьми та й скажи: «Я — Дата Туташхіа. Як будеш про свої гріхи розказувати, і про мої не забудь». Хочете знати, чи сам я вигадав це, чи Табісонашвілі сказав? А якщо сказав, то хто йому звелів? І що було в того порадника на думці, і на що він розраховував?.. Я вам усе це вже виклав — і не під чаркою,— бачу, клопіт цей життя вам не дає, і сказав. А їх я не боявся й не боюсь.— Шалібашвілі дав добрячого щигля Дастурідзе по лобу.— Отак-то, тільки більше того, що я сказав, від мене не почуєте. Он Кандурі в Хашурі п’є та спить, а Табісонашвілі на дверях у нього сидить. Усе інше як хочете, так і розумійте, а я знати нічого не хочу, поки він мені бурдюків не поверне. Ну, а тепер — пиймо гуляймо!.. У гульні й випивці імена треба знати, без імені тоста немає. Ти — по вимові твоїй чую...— Шалібашвілі подумав і сказав: — рачинець, називайся Симонікою, а ти,— він знову затнувся,— мохевець, будеш у нас Шиолою називатися... Вип’ємо за тих, хто народив нас, дав нам ім’я й голову, цицькою нас годував і хліб у дім приносив,— вип’ємо за них, а тим, хто упокоївся,— вічна пам’ять! — Шалібашвілі осушив ріг.

Ми ще довго сиділи. Шалібашвілі без угаву теревенив, але про справу ані слова. А ми й не просили.

Закінчилися тости, Дата витяг свого «Павла Буре». Було близько десятої. Ми повставали. Шалібашвілі дістав турячі роги, поналивав їх і подав нам. Дата сказав, що ми йдемо в справі і нам більше не можна. Ми довго відмагалися, поки Шалібашвілі не перехилив собі в рота свого рога, за ним обидва наші. Потім подав рога Кості Дастурідзе. Той теж відмовився. Тоді Шалібашвілі взяв того величезного турячого рога й вилив йому за комір.

Ми пішли. Дастурідзе надворі змерз і цілу дорогу ганив Шалібашвілі на всі заставки. Дісталося й нам. Дата казав йому: «Не лай Шалібашвілі, він порядний чоловік і розумний». А Дастурідзе: «Це диявол і сучий син. Коли хонійці блоху оббілували, а горійці сказали їм, що багато м’яса на шкурі лишилося, один з тих горійців був дід Шалібашвілі. Броцою його звали».

— І сили в нього вистачає, і сміливості. Я гадаю, не бурдюків він чекає,— сказав Дата.

— Бурдюків, аякже! — хихикнув Дастурідзе.— Кандурі мало не вмирає од думки, чого це Шалібашвілі не мстить, що він замислив.

— А ти як думаєш, Косто?

— Хтозна... Любить Шалібашвілі одну примовку: «Як піде віл проти буйвола, роги зверне». Не здужати йому Кандурі. Він це знає і жде.

— Чого жде?

— Поки Кандурі не спіткнеться. Тоді він на нього навалиться. Шалібашвілі зла не забуває.

— Є ще одна приказка: «Не впасти верблюдові так низько, щоб ноші осла не підняти».

— Видно, цього прислів’я Шалібашвілі не знає! — сказав Дастурідзе.

— Не в цьому річ,— мовив Дата і, помовчавши, додав: — А тепер, Косто-друже, веди нас до Табісонашвілі. Треба б дізнатися, хто звелів йому пустити ту погану чутку.

— Хто звелів? Чия він людина, той і звелів.

— Шалібашвілі сказав, що Табісонашвілі на якихось дверях сидить. Мені здається, що це двері Кандурі.

— Він у Кандурі у варті. І справді, як пес, на дверях сидить.