— І вам дай боже здоров’я,— відповів він.— Ти осюди сідай. Ви — сюди. Сідайте, сідайте!.. Хазяйко! Гості в нас, жінко, гості! — гукнув Шалібашвілі комусь нагорі і, вернувшись до марані, продовжував ледь чутно, так що не тільки хазяйка на другому поверсі, а й ми тут, у марані, наледве розбирали: — Не забудь тушинського сиру й балику, балику, жінко! Вчорашню яловичину так і неси холодну, ми тут самі її наріжемо... Я ж казав тобі— спечи! Так тобі й треба, нарікай на себе! Тепер стій і підігрівай учорашні лаваші, не додумайся принести непідогріті, а то я тобі дам! Ось плюну зараз, і, поки висохне,— ти мусиш бути тут!..— Шалібашвілі й справді плюнув і, обернувшись до мене, сказав голосно, майже криком:— Ти, видно, мастак одкривати квеврі,— і обернувся до Дати: — А йди сюди, йди!
Дата встав і підійшов до нього.
— Ось тобі двогривеник... Бери, бери... Тепер загадай на ці два квеврі й підкинь. Яким боком упаде, той квеврі й відкриєш!— Він подивився на нас.— Кидай, чого тягнеш!..— Дата загадав і підкинув монету.— На цю вішало, на оцей квеврі!..— Шалібашвілі заплескав у долоні, радий був — далі нікуди, мало не пішов у танець. Іди, знімай накривку,— закричав він мені,— іди, йди... Вино — хоч куди, кращого не знайдете!
Я одкрив квеврі, Дата глянув, дивуючись з Шалібашвілі, а Шалібашвілі, видно, радів од щирого серця:
— ...Як ото сіяч іде та кидає зерно й примовляє: це — птахам небесним, це — вдовам убогим, це — біднякам, це — од негоди, це — од посухи, це — гостеві... Хіба не так? Ото ж і я... І я так само. Три квеврі припас, це — для гостей, кажу. Бог свідок, не брешу! Та що воно за недобрий рік випав — де всі гості подівалися?! Ох-ох-ох, рік якийсь без гостей!..
Увійшла господиня. На тарелі в неї — все, що прошепотів Шалібашвілі, їй-богу, не брешу! Ми з Датою повставали і вклонилися господині. А Дастурідзе і вусом не повів, поки я знишка не штовхнув його. Ох і гарна ж була молодиця! І ладну, і ставну послав йому бог жінку! Така вже вона собою... така... Ніде правди діти, я аж подумав: у цього сучого сина така дома красуня, а він іще до коханки бігає. Та людина є людина, все їй мало, всього не вистачає.
Шалібашвілі не вгавав, торочив і торочив, рота не стуляючи:
— Ви ото мене гукнули — Ніко, а я сидів і думав: видно, бог на мене прогнівався, погана то прикмета — стоять квеврі незаймані. Аж ось чую — кличуть мене! Дай вам боже всього доброго, а божій милості уклін, що вас сюди послала, ну, саме час, бальзам від нудьги й душевної хворості, їй-богу... Косто, а подай сюди оті роги! Отам вони, отам... Та води не капни! Вином, вином сполоснемо... Щоб вином сполоснути, потрібна чоловіча рука, жінка тут не помічниця, сам і сполосни... давай наллю... У-у-у! Добре! Це — тобі... це — тобі... це — тобі... А це — мені... Встаньмо! Пити стоячи!.. Нехай же будуть над нами міць і удача всіх трьохсот шістдесяти п’яти святих Георгіїв! Нехай благословить нас бог! Нехай не обмине нас благодать богородиці Марії! Свята трійця і всі четверо євангелій нехай лишаться з нами і нині, і завжди, і на віки вічні! П’ємо, брати мої!
Ми осушили роги і посідали за низенький столик.
— А тепер оці роги, дві парочки! Усі чотири один в один!.. Була в мене пара волів, у всій Картлі таких не знайдеш! Оці роги — від них. Усі вони один в один. І на йоту один від одного не відрізняються. Хочете, поміряємо? Косто, яких людей ти мені привів?.. Нічого не їдять... Беріть оце. Оцього покуштуйте. Гарні, видно, люди. Я кажу — видно, бо хіба я знаю...
— А ти дав мені слово сказати? — мовив Коста.— Я ще біля хвіртки хотів вас познайомити, а ти що сказав, «потім»?!
— Звичайно, потім. Куди спішити? Хто нас підганяє? А не захочуть говорити — то й не треба. Гість — од бога. І... ось по одному тосту скажемо... а може, по два...
— Ех, якби твій вовкодав був з тобою у хлівах Ростомашвілі, чорта лисого вірвався б до тебе Табісонашвілі! — втиснувся я в балаканину Шалібашвілі.
— Правду кажеш, ніхто не ввірвався б... у-у, то не собака, то сатана! А звідки ти знаєш, чи Табісонашвілі то був, чи Белтіклапіашвілі, чи Джиркігледіашвілі? Цього й влада не знає, а тобі звідки знати? Пес хоч куди, такого ні в батька мого не було, ні в діда, ні в прадіда... А хто тобі сказав, що то був Табісонашвілі?
— Він! — я показав пальцем на Дастурідзе.
— О, цей лис усе знає. Він же людина того безмозкого шахрая. Колись вони дрібнички крали, а тепер у великий розбій кинулися... Лис! Позавчора я взяв був лисицю, та втекла паскудниця, промазав... дуже вже далеко йшла.
— Коли я казав? Коли я казав? Нічого не казав... Я нічого не знаю. Просили привести вас до Шалібашвілі, я привів. А коли я вам що казав, коли казав...
— Заткни свою пельку, ради бога, чоловіче! Не корч дурня!
Дастурідзе принишк і, поки ми говорили, сидів мовчки, як мертвий.
— Ти про безмозкого шахрая говорив, а хто він? — спитав Дата.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Дата Туташхіа» автора Чабуа Аміреджибі на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Дата Туташхіа роман“ на сторінці 180. Приємного читання.